Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 18

— Усміх Джульєтти! — сказала вона півголосом. Тітка Рут засичала знову.

Лаура не схожа була на жодного з присутніх. Була вона майже вродливою, з тонкими рисами обличчя, обрамленого пишними кучерями ясного шовковистого волосся, де-не-де вже сивуватого, стягненого в коси на потилиці. Та серце Емілі полонили її очі. Вони були такими круглими й блакитними! Важко було отямитись, зазирнувши в цю найчистішу, неначе бездонну, блакить. А коли заговорила, то виявилось, що в неї приємний, ласкавий голос.

— Моє бідолашне, любе моє дитятко, — мовила вона й пригорнула Емілі до грудей.

Емілі не пручалася, понад те — мало не показала Мурреям своїх сліз. Від ганьби її вберегло тільки те, що Елен раптово штовхнула її в кут, до вікна.

— А це твоя тітка Елізабет.

Так, це була тітка Елізабет, одягнена у чорне плаття з тугого атласу, такого тугого, такого розкішного, що Емілі не мала й тіні сумніву: це справді найкраща тітчина сукня. Що б не думала Елізабет про її батька, вона виявила йому честь найкращою зі своїх суконь. Сама ж тітка Елізабет була маленькою жіночкою з тяжкою короною просивілого волосся, з опуклими рисами обличчя; загалом її зовнішність справляла доволі похмуре враження. На голові мала очіпок у вигляді чорної коронки. Її очі, так само, як у тітки Рут, були холодні, сталеві, а вуста суворо стиснені. Під її холодним, недовірливим поглядом Емілі знову замкнулася в собі, зачинила браму своєї душі. Вона прагнула здобути прихильність тітки Елізабет, що заправляла у Місячному Серпі, але відчувала, що не в змозі…

Тітка Елізабет потисла їй руку, не промовивши ні слова. Хоч і знала, що сказати. Елізабет Муррей не почувалася б ніяково навіть у присутності короля чи генерал-губернатора: Мурреївська гордість продиктувала б їй найвідповіднішу до певної ситуації поведінку. Та вона відчула щось дивне, заглянувши в очі цій чужій, властиво, дитині, яка дивилася на неї знизу вгору, дитині, яка вже засвідчила, що в кожному разі не є ні слабкою, ні надто люб’язною. Тітка Елізабет нізащо не визнала б, що не бажає, аби ця маленька істота повелася з нею так, як тільки-но повелася з Воллесом чи Рут.

— Сідай на софу, — веліла дівчинці Елен.

Емілі присіла на софу, опустивши очі додолу. Руки поклала на коліна, ноги звела докупи.

Хай бачать, що й вона обізнана з добрими манерами.

Елен повернулася до кухні, дякуючи долі за те, що випробування вже позаду.

Дівчинці не подобалася Елен, одначе, як та відійшла, вона відчула себе покинутою напризволяще. Тепер вона сама-самісінька перед страшним трибуналом Мурреїв. Чимало дала б за те, щоб негайно опинитися поза межами цієї кімнати. Але водночас у глибині її свідомості народжувався задум описати це все у старому своєму зошиті. То буде вельми цікаво… Вона опише їх усіх, без винятку: знала, що подужає це зробити. Мала вже визначення для очей тітки Рут — «кам’янисто-сірі». Її очі були напрочуд подібні до камінців — такі жорстокі, зимні, байдужі. І несподівана туга прошила її серце: таж батько ніколи вже не прочитає тих рядків, що вона запише до жовтого зошита!