Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 184

— Умий обличчя і спускайся на вечерю.

Утім, ще одне питання конче мало бути з’ясоване.

— Тітко Елізабет, — пошепки звернулася Емілі. — Я не можу спалити отих листів, адже вони належать батькові — розумієш? Та я знаю, що робити. Я перегляну їх уважно, позначу зірочкою кожне місце, що стосується тебе, а внизу сторінки додам примітку, яка пояснює мотиви твоїх учинків або зазначає, що я помилилася.

Багато часу провела Емілі, схилившись над своїми листами, — доточила відповідні нотатки до всіх розповідей, присвячених тітці Елізабет. Але, як сіла писати нового листа, усвідомила раптом, що вже неспроможна писати до батька. Відчуття його близькості, дотичності, душевного контакту з ним, померлим, розвіялося без вороття. Можливо, просто переросла свої прекрасні ілюзії, адже дівчинка поступово перетворювалася на дівчину. Либонь, прикра сцена з тіткою Елізабет до такої міри струсила все її єство, що дух наївної віри, який живив невизрілу дитячу душу аж до часу збагачення її новими цінностями, покинув її назавжди. Так чи так, а далі писати до батька вже не могла. Їй бракувало цього невимовно, однак повернутися до свого однобічного листування без відповідей було зась.

Зачинилася перед нею брама, що її не дано відчинити знову.

Розділ 30. Коли завіса знялася

Приємно було би ствердити, що після того вікопомного акту згоди Емілі й тітка Елізабет жили у злагоді й великій дружбі. Та правда, на жаль, у тім, що їхні стосунки, властиво, залишилися незмінними. Хоч Емілі, про око людське, була покірною і слухняною, все ж головні зусилля спрямовувала на навчання й писання віршів та прози, а погляди тітки й небоги залишалися такими розбіжними, що повне й тривале порозуміння було геть недосяжним. Вони розмовляли різними мовами.

Втім, сталася певна зміна, хоч незрима, проте суттєва. Елізабет Муррей таки засвоїла собі щось надзвичайно важливе, а саме — що немає подвійних прав, одних для дорослих, а інших для дітей. Вона не позбулася свого деспотизму, та вже не казала Емілі таких слів, яких не сказала б, наприклад, у подібній ситуації Лаурі.

Зі свого боку Емілі відкрила те, що тітка Елізабет під видимим холодом і суворістю приховує щире й сердечне почуття до своєї племіннички. І це, попри все, стало запорукою істотних змін у їхніх стосунках, бо видаляло зі слів тітки Елізабет отруту, навіть якщо ті слова бували прикрими і несправедливими.

«Здається мені, що я вже не є для тітки Елізабет уособленням її обов’язку», — радісно думала дівчинка.

Того літа Емілі помітно виросла, сягнула нового ступеню духовної і чуттєвої зрілості. Життя було прекрасним, дедалі багатшим і насиченішим, немов троянда, що розквітає. Краса в найрозмаїтіших образах заполоняла її уяву й виливалася на папір у найкращих, мірою її сил і таланту, словесних формах. Але знайти ідеальної форми не могла, тож постійно була собою незадоволена. Емілі стала переживати муку справжнього художника, який «ніколи не спроможеться відтворити своєю палітрою чари своїх марень, своїх сновидів».