Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 176

Емілі допомагала Перрі розв’язувати алгебраїчні завдання, прослуховувала його з латини й французької. При тому діставала користі значно більше, ніж це влаштовувало тітку Елізабет, оскільки в мовах вона орієнтувалася краще, ніж гімназійні товариші Перрі. Для дівчинки, що свого часу винайшла нову мову, мови чужоземні, давно відомі, були напрочуд легкими. Коли Джорджіна Мейтіс поставила Емілі своєю французькою (про яку пан Карпентер сказав, що хіба, може, Бог її розуміє) таке запитання: «Чи маєш під покришкою своєї парти чорнило моєї бабці, щітку для взуття моєї кузини та парасольку чоловіка моєї тітки?» — Емілі відповіла невимушено й граматично цілком бездоганно: «Ні, зате маю в своїм кошику перо твого батька, сир, чорнильницю й рушник покоївки твого дядька».

Аби підсолодити розчарування, якого зазнала, вступаючи до жіночого ліцею, Емілі писала й писала поезії. Особливу насолоду справляло їй віршування зимовими вечорами, при зачинених віконницях, коли, підводячи голову від паперу, вслухаєшся в порипування дерев і посвист хуртовини за вікнами. Втім, писала й новели — про нещасливе кохання, наприклад, — героїчно долаючи труднощі, пов’язані з любовними діалогами, а також про бандитів і піратів, що любила найбільше, оскільки бандити й пірати не спілкуються мовою закоханих. Не цуралася й історичних повістей — про васалів, зброєносців, пажів та принцес, у чиї діалоги залюбки вплітала речення французькою мовою. Одне слово — про що й про кого тільки не писала! Замислила, було, нову повість, але кінець-кінцем полишила свій задум, адже збагнула, що потрібної кількості паперу їй не роздобути. Поштовий папір вона вже списала цілком, а книга від кузена Джиммі, її нотатник, була не досить грубою. Правда, щоразу, як черговий нотатник бував списаний до останньої сторінки, в шухляді її письмового столу несподіваним, ба навіть таємничим робом з’являвся новий, чистий примірник. Інтуїція не зраджувала кузена Джиммі — в цьому сумніватися не доводилось.

Якось уночі, коли Емілі, лежачи в ліжку, крізь одчинене вікно споглядала місяць, що осяював долину, — величезний на чистому, без єдиної хмарки, небі — спав їй на розум блискучий задум.

Задум такий: послати свої найсвіжіші й найкращі вірші до «Тижневика», що виходив у Шарлоттетауні.

У «Тижневику» була невеличка поетична рубрика, де часто друкувалися твори «молодих талантів». Емілі в душі вважала свої поезії кращими за ті, принаймні більшу частину тих, які публікувалися в «Тижневику», і, ймовірно, не помилялася.

Вона так перейнялася своїм задумом, аж не склепила очей до глибокої ночі — не спалося їй. Так добре було лежати й, напружуючи зір у пітьмі, уявляти собі перебіг майбутніх подій. Уже бачила свої поезії надрукованими, за підписом: Е. Берд Стар, бачила очі тітки Лаури, що сяють гордістю і захватом, бачила, як пан Карпентер показує вірші стороннім людям, говорячи: «Це твори моєї учениці, дуже здібної дівчинки!», бачила заздрість чи ошелешеність в очах ровесників і ровесниць, бачила й себе на гірській вершині, не конче альпійській, як оздоблює своїм підписом мертвий камінь побіля шарпаного вітрами намету.