Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 15

— Чи можна мені взяти до себе Зухвалу Сел і Майка? — спитала Емілі.

— Ні, не можна.

— Я мала б компанію, — просила Емілі.

— Компанію, компанію… Я не дозволяю тобі брати їх до своєї кімнати. Зараз вони коло хати, нехай там і залишаються. Ще бракувало, щоб вони гасали по всій оселі. Таж годину тому я вишурувала підлогу.

— Чого ж ти не шурувала підлог за життя батька? — спитала Емілі. — Він так любив чистоту і лад! А ти лиш тепер надумала шурувати підлоги…

— Ви тільки послухайте! Чи я повинна регулярно мити підлоги з таким ревматизмом? Гайда нагору! Найліпше, що ти можеш зробити, це лягти й відпочити.

— Іду нагору, але лягати не буду, — відказала Емілі, — мені багато що треба обміркувати.

— Ще одне мушу тобі порадити, — мовила Елен, яка рішуче й ретельно виконувала те, що називала своїм обов’язком, — приклони коліна й помолися Богові, щоб дав тобі силу стати доброю, слухняною і вдячною дитиною.

Емілі зупинилася за півкроку до першої сходинки і повернула голівку до Елен.

— Тато сказав мені, що я не повинна мати з твоїм богом нічого спільного, — промовила вона поважно.

Очі Елен стали неприродньо круглими, та після такої поганської мови жодна відповідь не прийшла їй на розум. Тоді вона заволала до цілого людства:

— Чи хто коли чув щось подібне?

— Я знаю, який він, твій бог, — сказала Емілі. — Я бачила його зображення у твоїй книжці про Адама і Єву. Він має вуса і носить халат. Я не люблю його. Люблю Господа Бога мого батька.

— Який же він, Бог твого батька, — можна дізнатися? — спитала Елен ущипливо.

Емілі не мала уявлення про Бога свого батька, але постановила не дати Елен спуску.

— Він ясний, наче місяць, променистий, мов сонце, а страшний, ніби військо з розгорненими стягами, — відповіла урочисто і переможно.

— Ну добре, хай твоє слово буде останнім, — сказала Елен, поступаючись. — Хто-хто, а Мурреї навчать тебе покори. То суворі пресвітеріани, вони не терпітимуть огидних поглядів твого батька. Іди ж нагору!

Емілі рушила до своєї кімнати, вельми засмучена.

— Немає тепер нікого, нікого в цілому світі, хто б мене любив, — промовила вголос, крутячись на своєму ліжку біля вікна.

Але поклала собі, що плакати в жодному разі не буде. Мурреї, котрі ненавиділи її батька, не побачать її сліз. Вона відчувала, що не терпить, заочно не терпить їх усіх, за винятком хіба лише тітки Лаури. Такою безмежною порожнечею постав їй раптом світ! Все перестало бути цікавим. Пусте, марниця, що на яблуньці, тій, котра між Адамом і Євою, ні з того, ні з сього з’явилося кілька рожево-білих пуп’янків, що пагорби понад долиною вкрилися шовковистим зелом, ще й наче гаптованим чимось пурпуровим, що в садку розквітли нарциси, що віття беріз аж додолу хилиться від золотавих кульок, що Велителька Вітрів жене по небу отари білих хмаринок… Жодне з тих явищ не вабило її тепер, жодне не приносило втіхи. Не маючи достатнього життєвого досвіду, вона гадала, ніби вони вже ніколи не набудуть в її очах свого попереднього значення.