Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 8

— Вирви страх із свого серця, — закликає він. — Страх — визнання власної слабкості. Те, чого ти страшишся, є сильнішим за тебе, інакше ти не страшилася б. Пам’ятай раду Емерсона: завжди роби те, чого ти боїшся.

Втім, це свідчення досконалості, як твердить Дін, а я не вважаю, що в силі осягнути досконалість. Коли вже бути гранично відвертою, то страшуся багато чого, але з людей — лише двох на цілім світі: пані Кент і божевільного пана Моррісона. Останнього боюся страшенно, та й кожного (я певна) жахнув би його вигляд. Проживає він у Гусячому Ставі, але майже ніколи там не буває — блукає собі околицями, шукаючи свою дружину. А та померла за кілька тижнів по шлюбі, відтак нещасний Моррісон утратив розум. Водно твердить, ніби вона тільки пропала безвісти й кінець кінцем він неодмінно її відшукає. Тепер він старий, згорблений, та для нього вона залишається молодою і вродливою — не може збагнути, сердешний, що й вона зістаріла б, якби досі була живою.

Минулого року, влітку, приходив до нас, однак не став заходити до будинку — зупинився на порозі кухні й спитав: „У вас немає моєї Енні?“ Того дня він був лагідний і сумирний, але буває скаженим, несамовитим. Каже, мовби невпинно чує голос Енні, що кличе його. Обличчя нещасного пооране зморшками, виглядає він сивою, цілком сивою мавпою. Але чого не зношу найдужче, то це вигляду його правиці, суціль укритої червоними гнійниками. Ніколи, нізащо в світі не торкнулася б тієї руки. А часом він регоче так моторошно, аж мороз іде поза шкірою. Єдина істота, до якої він не байдужий і про яку піклується, — це чорний пес, котрий завжди обік нього. Подейкують, він ніколи не просить шматка хліба для себе — тільки для вірного свого пса. І якби не пес, то вештався б голодний і виснажений, доки не сконав десь на узбіччі.

Ох, який він мені страшний: коли приблукав до нас, я навіть зраділа, що не зайшов до господи. Як відходив, тітка Елізабет провела його довгим поглядом.

— Замолоду Ферфакс Моррісон був тямущим і привабливим. Подавав блискучі надії, — сказала вона, зітхнувши. — Недовідомі шляхи Господні.

— Саме тому вони такі захопливо цікаві, — озвалася я.

Тітка Елізабет стягнула брови й застерегла мене, щоб я, бува, не стала безбожницею. Таке повторюється щоразу, як я скажу про Господа Бога бодай слівце. Не розумію, чому. Не дозволяє вона говорити про Нього ні мені, ані Перрі, хоч Перрі дуже цікавиться Ним і старається довідатись про Творця якомога більше. Одного разу, в неділю, тітка Елізабет підслухала нашу розмову: я саме оповідала Перрі, яким уявляю собі Всевишнього. Тітка заявила, мовляв, це справжній скандал.