Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 6

— Пане Горнятко, ви дозволите мені наповнити вашого джонсона?

Знявся приглушений гомін, тітка Елізабет скривилася, наче від болю, тітка Лаура почервоніла від сорому, а я взагалі ладна була крізь землю провалитися. Півночі очей не зімкнула — все міркувала про те, що сталося. Найдивовижнішим було відчуття невимовного сорому — гостріше, ніж якби я насправді вчинила щось лихе. Тут, поза сумнівом, діє та сама „Мурреївська пиха“, і я гадаю, це дуже погана риса. Інколи мені спадає на думку, що тітка Рут, Рут Даттон, попри все, має рацію, судячи мене аж так суворо.

Ні, не має вона рації!

Але ж традиція Місячного Серпа велить нашим жінкам завжди, в будь-якій ситуації, залишатися на висоті, себто бути незмінно чемними й сповненими гідності. Ну, а поставити таке запитання новому пасторові, вочевидь, не було виявом ні чемності, ані гідності. Я певна: надалі він уникатиме дивитися на мене, щоб не згадувати подробиці тієї прикрої події, а коли вже наважиться й погляне, то я під його поглядом буду тільки звиватися й щулитися.

Втім, тепер, коли я описала цей випадок у моїм щоденнику, я почуваюся трохи краще. Ніщо не постає мені таким жахливим або гнітючим, ані таким прекрасним і величним (на жаль!), як воно вже описане, відтворене словом. Кожна річ або явище є велетенськими, потужними, допоки вони лишень відчуваються чи обмірковуються. А, будучи висловленими, ОДРАЗУ МАЛІЮТЬ.

І той рядок, що прийшов мені на розум за хвилину до оклику тітки Елізабет і мого недоречного запитання, навіть наполовину не є таким розкішним, як видався мені там, біля вікна:

„Де пітьми стопа оксамитна крокує нечутно“.

Це вже не те. Втрачено свіжість. А коли стояла край вікна, уп’явши очі в темну далечінь, мені ввижався морок, що суне крізь сад, вибирається на узгір’я, наче красуня-жінка в темрявих шатах, яка простує снігами в зимову ніч. Її очі були, мов зорі; саме вони й надихнули мене, збудили в мені промінчик, відтак я забула про все, що не належало до цієї краси, краси, яку мусила, неодмінно мусила виповісти. Коли той вірш постав у моїй свідомості, я спізнала відчуття, ніби то не я витворила його, ніби хтось інший намагається промовити до мене таким способом, ніби хтось інший підказав його мені — прошепотів чарівні слова… А тепер вони здаються мені такими пласкими, такими безглуздими, й образ, який хотіла змалювати, — не такий пластичний і яскравий, як думала перше.