Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 19

— Що ж, іди, — мовив.

Я рушила. Та ніби щось у мені обірвалося. Не знаю, що і чому.

10 травня 19…

Прочитала три книжки, позичені Діном минулого тижня. Одна була, мов розарій, — дуже мила, втім, дещо пересолоджена. Друга — неначе сосновий ліс на гірському схилі: з пахощами і навіть смаком живиці. Сильно вона припала мені до душі, хоч і сповнила якимсь наче розпачем. Була написана так гарно, так майстерно! Я так не вмію і, мабуть, не зумію ніколи. Ні, не зумію, я певна цього. Третя ж, остання книжка, відгонить хлівом — брудним і смердючим. Дін дав її мені помилково. Дуже був зажурений і сердитий на себе, коли виявив помилку.

— Зіронько… Зіронько… Я б ніколи не дав тобі такої книжки свідомо. Це моя злочинна недбалість! Пробач мені. Та книжка є правдивим образом світу, але не твого світу. Дякувати Богові, не твого! І не того, що я колись відкрию перед твоїми очима. Зіронько, обіцяй мені, що забудеш ту книжку.

— Якщо зможу — забуду, — відповіла я.

А втім, не знаю, чи в силі забути. Надто бридка вона… Прочитавши її, я вже не здатна бути такою щасливою, як перше. Таке враження, наче забруднила руки й ніяк не можу вимити їх начисто. І ще одне враження: мовби зненацька зачинилися за мною якісь ворота, і я опинилася в геть невідомому світі, де не знаю ні доріг, ні стежок, одначе змушена перейти його, жити в ньому.

Сьогодні я спробувала написати Дінів портрет — словесний, звичайно. Та він не дався мені. Вийшла ніби фотографія замість візерунка. У Діні криється щось таке, чого я не здатна осягнути своїм розумом.

Кілька днів тому Дін сфотографував мене — випробував новий апарат, — але знімком лишився незадоволений.

— Це не ти, — визнав він. — А втім, зоряне світло сфотографувати годі. Це ясно, як Божий день.

А за хвилину додав — надміру гостро, як мені здалося:

— Скажи отому ідіотові, Тедді Кенту, нехай залишить у спокої твоє личко й не вміщує його на кожнім своїм мальовидлі. То вже занадто!

— Він цього не робить, — рішуче заперечила я. — Тедді намалював мене один тільки раз, і цей портретик привласнила собі тітка Ненсі.

Я визнала це без тіні сорому, бо й донині не простила тітці Ненсі привласнення мого портретику.

— У кожнім його мальовидлі, достоту в кожнім, є певна риса твого обличчя, — наполягав Дін. — Твої очі, твій вигин шиї, твоя манера тримати голову… І це найгірше. Я не піклуюсь так ревно про твої очі, твою шию, але принаймні не хочу, аби те «щось», що є в тобі, було підкреслено в будь-якому з його малюнків. То ніби крадіжка частки твоєї душі без твого відома; чого-чого, а цього я не бажаю категорично. Либонь, він сам не усвідомлює, що діє, і це найгірше.

— Я не розумію тебе, — мовила згорда. — А Тедді молодчина… Сам пан Карпентер так висловився.

— А Емілі з Місячного Серпа одразу повторює це, мов яка луна! О, в того молокососа безперечний талант, і з нього вийде з часом щось путнє, якщо тільки схиблена його матуся не зламає йому життя. Але нехай пильнує свого олівця, я ж пильнуватиму свою власність.

Дін сміявся, вимовляючи ті слова. А я звела голову ще вище. Бо не є нічиєю власністю, навіть жартома. Й ніколи не буду.