Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 17

Проте я знаю, що деякі поезії, вміщені у тому часописі, анітрохи не кращі від моїх.

Навесні поезії пишуться якось вільніше, легше, ніж іншої пори. Втім, пан Карпентер радить мені боротися з весняним «натхненням». Твердить, мовби весна несе більшу відповідальність за ті дурниці, що нами кояться, ніж будь-який інший чинник на світі.

1 травня 19…

Дін приїхав! Спершу зайшов до своєї сестри, а вже потім до Місячного Серпа. Ми прогулювалися коло сонячного годинника і розмовляли досхочу. Як добре, що він повернувся — зі своїми зеленими очима й ніжними вустами.

Гомоніли про Алжир, про переселення душ, про спалення тіл у крематоріях, про всілякі профілі (Дін говорить, у мене гарний, суто еллінський профіль). Я дуже люблю Дінові компліменти.

— Зіронько моя світанкова, як же ти виросла! — здивувався Дін. — Восени, коли від’їжджав, я залишив дитину, а тепер, повернувшись, бачу жінку.

(За три тижні мені виповниться чотирнадцять; мушу визнати, я доволі висока, як на свій вік. Дін радіє тим, радіє більше за всіх, особливо за тітку Лауру, що безнастанно зітхає, подовжуючи мої суконки й безупину повторюючи, мовляв, діти ростуть так швидко…)

— Час не стоїть на місці, — відповіла я Дінові, зацитувавши вислів, викарбуваний на камені побіля сонячного годинника, — відповіла, як справдешній філософ.

— Тепер ми майже однакові на зріст, — зауважив Дін. І з гіркотою додав: — Аякже, Горбань Пріст не вельми стрункий чоловік.

Я ніколи не поминала про калічну його лопатку, свідомо уникала цієї теми, однак тепер заговорила:

— Діне, будь-ласка, не говори про себе таким глузливим, знущальним тоном. Принаймні зі мною так не треба. Ти ніколи не був для мене Горбанем. Чуєш?

Дін взяв мене за руку й зазирнув у вічі, неначе бажав прочитати щось на денці моєї душі.

— А ти певна, Емілі, що ніколи не думаєш про мій горб, про моє каліцтво? І не прагнеш, аби я був простою собі, звичайною людиною?

— Для твого добра я би прагнула чого завгодно, — відповіла я. — Але, запевняю, це мені зовсім байдуже й ніколи, повік не обходитиме.

— Ніколи? О, якби я був певен, Емілі, якби я був певен!

— Можеш не сумніватися, — рішуче ствердила я.

Мене дратували його сумніви, а проте щось у виразі його обличчя підказувало мені, що я не все розумію, що у словах його може бути якась дещиця слушності. Почувалась я напрочуд ніяково. І нараз мені пригадалося, як він, урятувавши мені життя, оголосив, мовляв, відтепер моє майбутнє цілковито належить йому — саме тим, що він мене врятував. А я з неохотою думаю про те, що життя моє мусить належати будь-кому, хай навіть Дінові, тільки не мені самій. Та, з іншого боку, Дінові я віддаю перевагу перед усіма людьми на землі.

Коли спустилися сутінки й на небі засвітилися зорі, ми почали розглядати їх у телескоп Діна. Це було так захопливо! Дін багато знає про зорі; мені здається, для нього взагалі немає таємниць — ні в небесах, ні на землі. Коли ж я звірила йому свою думку, він одповів так:

— Одна таємниця лишається незвіданою. Безперечно! А я віддав би всі свої знання за розкриття одної-єдиної таємниці, яка, напевно, так і залишиться нез’ясованою. Це шлях до… шлях до…