Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 18

— До чого? — спитала з неабиякою цікавістю.

— До серця, якого жадаю, за яким тужу, — мовив Дін, геть розмріяний, дивлячись на мерехтливу зірку, що зависла над кронами Трьох Принцес.

— Мені здається, воно таке ж недосяжне, як он та зоря, подібна до самоцвіту. А втім, хтозна, Емілі, хтозна…

Цікаво, чийого серця так сильно прагне Дін?

4 травня 19…

Дін привіз мені куплену в Парижі чудову папку для паперів; на зворотному боці обкладинки я записала мій улюблений вірш, з якого взяла й епіграф для цього щоденника. Присяглася була «зійти на альпійську вершину»! Тепер я починаю розуміти, що сходження на верхогір’я (в переносному сенсі) є справою надто важкою, і тут недостатньо «мати крила зі щирого світла». Пан Карпентер позбавив мене багатьох ілюзій.

— Мусиш працювати в поті чола, зчепивши зуби. То єдина дорога, що прямо веде до мети, — научав він.

Уночі, лежачи в ліжку, я обмірковувала заголовки для своїх книжок — тих, які напишу в майбутньому: «Дама з вищого світу», «Вірна до смерті», «Бліда Маргарита», «Королівство над морем»…

Залишається тільки придумати зміст і написати їх.

Нині пишу оповідання «Дім серед руїн»; заголовок начебто гарний, але з розмовами закоханих я досі не годна впоратись. Усе, що приходить мені на розум у тій царині, — таке блякле, безбарвне, таке безглузде, аж розпач мене огортає. Питала Діна, чи міг би мене навчити мистецтва любовних діалогів, нагадала йому, що це ж його давня обіцянка, та Дін відповів, мовби я ще занадто молода. І сказав це якось таємниче, як уміє лише він. Я відчула, що в словах його криється значно більше, ніж може здаватися невтаємниченому.

От би й мені навчитися так говорити, а саме — значущо, це ж бо робить людину надзвичайно цікавою.

Сьогодні, після уроків, сидячи в садку на кам’яній лавці, ми з Діном взялися читати «Альгамбру». Я почувалася так, наче перед моїми очима розчахнулася брама в країну добрих чаклунок. І так завжди, коли розкриваю цю чарівну книжку.

— Як мені хочеться побачити Альгамбру! — вихопилося в мене.

— Колись ми там побуваємо. Разом, — обіцяв Дін, наголошуючи на слові «разом».

— Ах, це було б чудово! — вигукнула я. — Ти й справді гадаєш, що ми спроможні здійснити це, Діне?

Перш як Дін устиг відповісти, з гайка Високого Джона долинув посвист Тедді, цей милий посвист, що складався з двох високих і одного низького, протяглого звуку. Наш умовний сигнал!

— Пробач, Діне, я мушу йти — мене кличе Тедді, — сказала я.

— Ти мусиш іти щоразу, як він покличе? — спитав Дін.

Я відповіла ствердно й пояснила, чому.

— Він кличе мене посвистом лиш тоді, коли я потрібна йому конче. І я дала слово, що завжди приходитиму, як буде хоч найменша змога.

— Ти й мені конче потрібна! — сказав Дін. — Я прийшов сюди тільки на те, щоб читати з тобою «Альгамбру».

Враз я відчула себе страшенно нещасною. Так хотіла залишитися з Діном, однак відчувала, що мушу йти до Тедді. Дін дивився на мене гострими, допитливими очима. Врешті-решт закрив книжку.