Читать «Небесний народ» онлайн - страница 32

— Це ви як, — спиталася вона у нього, — хочете тут залишитися? Це я про те, чи ви просто залетіли до нас, чи збираєтеся взагалі тут мешкати?

— Доброго ранку, — промовив жайворонок.

Онна відповіла на привітання елегантним кивком.

У такий спосіб можуть вітатися, власне, тільки плиски. Проте грація та привабливість стосувалися лише манери поведінки, але не слів:

— Перспективи успішного проживання тут мізерно малі. Певна річ, сякий-такий харч собі знайдеш, але не більш. У нас тут народу і так вже забагато. В сухому очереті, до прикладу, поселився Йоса — вуж, я вже мовчу про сову з липи. Навіть сонця тут за цілий день буває обмаль, отож розповідайте, чого ви до нас?

— Та я тут ненадовго, полечу далі, — відповів жайворонок. — Ви вже вибачайте за тимчасові незручності. Просто я піднявся високо в небо, от сонце мене й засліпило. Я пізнав таке захоплення від сяйва та ранкової прохолоди, що забув про все на світі, зокрема — куди мені летіти. Ви знаєте, це було п’янке блаженство.

— Блаженство?.. — здивовано повторила плиска і гойднулася. — І що це ви таке розповідаєте, сонця ж нібито ще не видно, хіба ні?

— Певне що ні, — відповів жайворонок. — Там, угорі, воно вже давно світить.

— Ой, я вас прошу! Ну навіщо такі перебільшення? Ми тут прості та чесні у спілкуванні. Отож, не особливо поважаємо чужаків, що розповідають небилиці. Ось гляньте на верхівку нашої липи, бачите? Сонце ще не зійшло, видно відразу. А ще хочу зазначити, між іншим, що красенем вас також назвати не можна.

— Так, — погодився з плискою жайворонок, — я зовсім не красень.

— Ну, принаймні хоча б у цьому ви зі мною чесні. Але всі ці балачки про сонце, що зійшло, мені зовсім не до вподоби. Якось довелося почути розмову соколиної пари, яка залетіла відпочити на нашій липі. Вони тоді говорили, що піднімаються вище, ніж летять кулі мисливців. Тут нічого дивного, що вони можуть так високо злетіти і в небі, як глянути на них знизу, виглядати просто цяточками. Це ж бо птахи великі!

Жайворонок кивнув на знак згоди.

— Еге ж, — промовив він задумливо, — соколи високо літають.

— Отож-бо! А ви хочете сказати, що літаєте вище соколів?

Жайворонок мовчав у відповідь, однак для плиски розмова просто так закінчитися не могла. Мала таку натуру, що як де встряне в бесіду, то за нею має бути останнє слово.

— А як у вас зі співом, шановний? — запитала Онна. — Чи хоч раз удалося не сфальшивити?

Жайворонок невизначено крутонув головою:

— От знай собі співаю та веселюся.

— Веселитесь? Гм… а вам доводилося хоча б раз почути нашу вільшанку?

— Авжеж, — відповів жайворонок, — від її співу я був дуже щасливим.

— Ще б пак, ось бачите, які різні персони живуть у нас на галявині. Отож, бажаєте тут замешкати?

— Ні, даруйте, я лечу назад, на засіяні поля. А можна у вас попросити напитися роси в дорогу?

— Добре, — дала згоду плиска, — напийтеся.

Онна спостерігала, як жайворонок п’є росу, і їй стало приємно на душі від того, що так гостинно поставилася до чужого птаха, у правдивості слів якого доводилося сумніватися. До того ж — він був далеко не красень та й заспівати по-справжньому не вмів.