Читать «Небесний народ» онлайн

Вальдемар Бонзельс

Небесний народ

Розділ перший

ЛІСОВА ГАЛЯВИНА

На узліссі, на старій липі, настільки старій, що вона цієї весни, мабуть, не зможе розпустити листки на грубезних покручених гілляках, сидів шпак Куно. Сонце ще не зійшло, і птах удосвіта старанно чистив пір’ячко. На грудях у шпака воно вже вилискувало то чорним, то золотистим, тому він виглядав просто неперевершено. Внизу, на березі струмка, який неквапливо жебонів біля старезної липи, метушилася поміж першими паростками очерету Онна — плиска.

— Агов, мадам, вітаю! — гукнув згори Куно. — Та перестаньте труситися, шановна, ви ж бачите: я прилетів. А це означає що? Весна скоро, пані, весна йде!

Плиска зненацька вклякла на місці і задерла голову.

«Ага, ось він, шпак», — зауважила вона подумки і пробурчала:

— Тих шпаків розвелося стільки!

— Таких, як я, обмаль, — аж образився шпак. — Я, власне, зашвидко прилетів і до того ж зовсім недавно, ви розумієте, що я маю на увазі?

— Та все я прекрасно розумію, — розпочала-таки розмову плиска. — Ви часом тут не гніздо собі збираєтеся звити?

— Тут, це де? На липі? Це як, укупі з усіма воронами, совами та білками, одним словом: всіма, хто чужі гнізда плюндрує? Чи пропонуєте влаштувати гніздо у них під носом? Може, ви, пані, на чомусь і розумієтеся, але, даруйте, гадаю — не в цьому питанні. Та хай там як, але хоч би гасати туди-сюди перестали — і то добре. Господи Боже, але й день гарний сьогодні!

— Та ви просто нахаба, яких світ не бачив! — розсердилася Онна.

— Та хто би міг подумати! — щиро здивувався шпак. — Ви навіть не уявляєте, скільки народу вже про мене так казало. А знаєте, я поняття зеленого не маю, чому? Чому сьогодні так люблять усяку гидоту хто говорити, а хто слухати? Ото, дійсно, питання. А правда, таки гарний день видався?

— Про мене, — буркнула плиска і вже зібралася було йти.

— Та зачекайте, не йдіть, — спинив її шпак. — Якщо так вестимете бесіду, то жодна жива істота з вами не зможе поспілкуватися. Ви там щось зле на весну наговорювали, так? Дивина та й годі. А якими ви всі, лісове птаство маю на увазі, одразу пихатими стаєте, як тільки-но весняне сонечко хоча б раз крізь хмари на вас бликне. Я оце недавно зустрів у терені в’юрка, тож той замазура почав розповідати, що він — золотий горобець. Ви собі можете таке уявити?

— А що, він мав у вас дозволу питатися, чи можна пофантазувати, чи ні?

— Терен зацвів уже, — задумливо промовив Куно. — Вам доводилося коли-небудь сидіти в його цвіті? Квіти ніби самі випромінюють світло, тож поринаєш у нього, немов купаєшся в сонячному промінні… Я, мадам, хочу сказати: ви та, котра полюбляє тільки болотом і трясовиною брьохати, тож лише називаєтеся птахом. Як на мене — ви птах чисто формальний! Однак не будемо більше просторікувати — я поспішаю.

Шпак зістрибнув з гілки і шугонув через поля, які вже вкрилися молодою паростю, навпростець до людського житла. Стрімкого злету Куно не витримала маленька сухенька гілочка і, відламавшись, упала додолу в болото, якраз між анемонами, котрі ще не пробудилися від зимового сну.