Читать «Небесний народ» онлайн - страница 30

Пуп’янок прокинувся задовго до світанку. Він стрепенувся і затремтів від передранкової сірості та очікування незвіданого, того, що мало статися. Навкруги, куди ще не проник жоден промінчик світла, панували абсолютна тиша та спокій. Птахи ще спали, а роси не було. Пуп’янок відчув, як небо звільна починало світлішати: гілки дерева поступово окреслювалися темними контурами на тлі безконечно мертвої, застиглої порожнечі. Ще не можна було розрізнити кольорів, ні зеленого тобі, ні коричневого: все куталося у сріблясто-сірий серпанок.

«Сьогодні, вже сьогодні я розквітну, — подумав маленький пуп’янок, — уже скоро день!»

І ось над головою у вітах нерішуче та дзвінко пролунало й одразу завмерло щебетання якоїсь пташки. З лісової глибини до неї лунко обізвалося чиєсь тьохкання. Бутон стрепенувся під краплями, які утворилися на його опущеній та поки що стуленій чашечці. Ось піднявся заспокійливий, утішливий, ледь чутний вітерець, що будив прагнення жити.

— Я зроблю, що повинен, — зашепотів пуп’янок і ворухнувся. — Незвідана любове, що керуєш долею, дай мені терпіння бути щасливим.

Але даремно, терпіння не вистачало, бутон стрепенувся раз, потім іще раз. Його спокій було порушено незнаним досі внутрішнім жаром та поривом, який брав сили з пульсування землі, з порухів його тоненької стеблини та з пружної сутності невидимого вітру.

А навкруги все світліло та світліло. Довкілля збуджувалося та весело жвавішало, очікуючи на ранок. У шелест листя впліталися голоси тварин, які вітали день, що надходив. Аж нараз вся природа навкруги пуп’янка вибухнула радісним гулом: «Сонце! Сонце!»

— Сьогодні у мене відкриється душа — я побачу сонце, — прошепотіла березка, і складені пелюстки її цвіту здригнулися під сонячними променями. Для неї це було як ласка, приваба, нечутний заклик, тож рослинці видалося, що немовби зрозуміла стан того, хто спить і відчуває на собі погляд когось люблячого. Ця особа стоїть поруч і нетерпляче чекає моменту пробудження, аби зробити щось приємне, демонструючи своє хороше ставлення.

І ось ніжні пелюсточки, зігріті промінням, почали відокремлюватися від бутона. Вони розквітали зовсім поволі, ніби пробуджуючись від довгого сну. Пуп’янок мерехтливо зблискував та розпускався чимраз більше і більше. Чашечка бездоганної чистоти, здригаючись, відкривала уста, щоби вдосталь напитися сонячного проміння, котре золотом лилося з небес.

— Це сонце, — щасливо хлипнула квітка, — я не можу на нього дивитися, але мушу! Скажіть мені, сестри, чи всі земні створіння відчувають таке саме?