Читать «Небесний народ» онлайн - страница 15

Буяння природи ніяк не стишувалося, а навпаки, з кожним днем набувало все ширшого розмаху. На галявину прибувало щораз більше нових тварин. Деякі приходили і йшли далі, а інші залишалися там назовсім.

* * *

Одного ранку на узлісся прилетіла пара диких голубів. Їхні сміх та веселі перемовини було чути вже здалеку. Обоє справляли враження надзвичайно щасливої пари. Їм сподобалася липа. Птахи почали досліджувати дерево, перескакували з гілки на гілку, розглядали сухі цурпалки зламаних гілок та перевіряли кожне дупло, кожну заглибину в стовбурі. Коли після оглядин виявилося, що на дереві вже мешкає сова, голуб з голубкою задумалися.

— До струмка близько, вода поряд — це поважна причина, з якої я б тут поселилася, — хазяйновито промовила голубка. — Зручненько ж як! Вранці можна скупатися, крім того, з одного боку маємо поля, а з іншого — густий ліс. Хороша місцина. А глянь на мох унизу, який він у сонячних променях!

— Я з совою на одному дереві мешкати не буду, — заперечив їй голуб. — Від такого сусідства нічого хорошого не жди. Та ні, я проти сов нічого не маю і не ставлюся до них упереджено. Проте від них у мене — мороз поза шкіру.

Птахи здійнялись у повітря, голосно залопотівши крильми, та й полетіли геть. Звук від їхніх крил ще довго стояв у лісовій тиші над кронами.

Часом рано-вранці між деревами можна побачити канюка, який полює. Він летить, безшумно розтинаючи повітря, вишукує гострим поглядом барвистих очей здобич на землі. Його лет урочистий, грізний, а помахи сіро-бурих крил надзвичайно сильні. Спостерігати за цим хижим птахом, що живе у гордовитій самотині, було вельми захопливо.

А одного дня на узлісся прийшла кицька. Господи Боже ти мій, як вона зручненько вмостилася просто серед галявини у квітах та й почала старанно вмиватися! Видавалася надто добродушною: ну ніби все так файно на білому світі, і небезпеки ніякі на неї не чигають, і сама вона така чуйна-мила та жодних нехороших умислів і в думках не має! Якусь мить на галявині запанувала сторожка тиша, і лише струмок зовсім не зважав на тварину, а дзюркотів собі як і перше. А от вся лісова дрібнота затамувала в острахові дух. Хто знайшов собі певний сховок, той підозріло та напружено спостерігав звідти за кішкою. Нічого дивного в поведінці жителів узлісся не було. Від кота, як зазвичай, мало хорошого, скоріше навпаки: треба остерігатися, та ще й як. Певна річ, якщо ти більший чи спритніший від нього, то, звісно, сприймаєш його не стільки як хижака, скільки як надзвичайно граційну та привабливу істоту. А вони, коти, без сумніву, такими і є. Безумовно, нам важко зрозуміти той жах, який охопив усю лісову дрібноту. А поставте себе на місце тих, на кого котячий рід полює чи здатен упіймати. Вони ж не більші за одну з лап цього хижака. Ось тепер можете собі уявити, якого жаху нагнала люба нам кицька.

Саме про цю кішку можна було б досить багато оповісти, і навіть трішки шкода, що в цій оповіді не про неї мова. Вона спочатку жила в людей. Серед них народилася і виросла. Але її хазяїн одного дня вирішив переїхати з обжитого місця. Відомо, що коти дуже прив’язані до своєї домівки, тобто не хочуть її міняти на іншу. Отож наша кицька залишилася. Проте люди, які прийшли замість її господарів, ставилися до неї погано, і кішка, довго не роздумуючи, вирішила одного дня шукати свого щастя сама по собі. Вона пережила важку зиму і часами була вже готовою повернутися назад до людей. Однак зима проминула, і ось тепер, навесні, киця вважала свою долю зовсім не поганою.