Читать «Небесний народ» онлайн - страница 10

* * *

Настала весна, ось вона вже повною силою буяє у своєму розквіті. Почуття та помисли ельфа, його душа прокинулися в унісон з незліченними душами квітів і комашок, радіючи самому існуванню, як тішаться буттям люди і тварини. Щодня на галявину приходили все інші лісові мешканці, дивуючи ельфа своєю неповторністю. Крім того, щомиті розпускалися нові квіти, і їхні кольори та запах, що посилювалися на сонці та в дощ, викликали за кожним разом неповторне відчуття щастя.

Якби душам ельфів не було притаманне глибоке розуміння сутності усього живого, то наш герой, без сумніву, не витримав би напливу відчуттів і в його серці запанувало б сум’яття.

Ельф відчував, як його легенько пекло десь усередині, однак через цей біль ставав чимраз ближче до того, сутність чого пізнавав. Він ще не знав, що це і є любов, яка повільно розгорялася у його серці, та вже підсвідомо здогадувався, що ця пекуча ніжність надії та туга за домівкою, за спільністю зі своїм народом і радістю від зустрічі з ним стають його єством. Йому здавалося, що цей тихий, невпинний біль у глибині душі підводив його все ближче до світла, до тієї невловимої величі, яка змушує поломеніти навіть земну поверхню. Такі переживання вчили його бачити по-іншому та прислухатися, і ельф починав розуміти всі голоси, які лунали довкола. Він починав усвідомлювати, наразі, правда, немов уві сні, що це пристрасне бажання у його серці є прагненням бути разом, належати до спільноти. Саме це почуття, власне, було також і великою рушійною силою для усього живого.

Зачудований, сповнений мрій ельф занурився у споглядання і вивчення дня та ночі й аж здригнувся від їхньої реальності. Він стежив за зоряними небесами, котрі, як йому видавалося, уже колись бачив, а вони світилися, мандрували і співали, та все ж залишалися незмінними. Ельф осягнув небесний шлях води, котру випивало сонце, а хмари повертали її назад на землю, та неймовірно радів віддзеркаленню неба у краплинках роси. Проте найбільше доброго духа окрилювала велич сонця, його милостива хода у небесній синяві, його м’якість та повнота, його невимовна щедрість. Сонячне сяйво та тепло ельф любив до нестями. Його шана небесному світилу була настільки глибокою, що навіть найменший просвіток сонячної пишноти викликав у нього оптимістичну захопленість.

Часто ельф сидів на своєму улюбленому місці і споглядав ялинник, де через пухнасто-густі віти просочуються сонячні промені, спадаючи високими стовпами на мох, від чого в сутінках повсюди спалахують світленькі золотисті острівці. Ці кругляки сяйва — нерухомі, і земля довкола скидається на велетенський килим тиші з чудернацьким світляним орнаментом. А десь у вишині виграють на весняному вітрі свою потужну життєдайну мелодію далекі крони. Їхня музика викликала в ельфа блаженство грайливого сну. Він ніби чув угорі невмирущу мелодію вільної жвавості водночас з печальними нотами земних пут.

Уже проживши певний час на узліссі, одного разу ельф прокинувся серед ночі, і місячні промені виманили його із зеленої печери у тиху ніч, яка вигравала сріблястим місячним промінням. У струмку розквітли лілії, вони біліли снігом на застиглому плесі. Було тихо, прохолодно, і вже незабаром мав настати ранок, бо починали затихати голоси нічних тварин.