Читать «Віртуалка» онлайн - страница 61

Спогади… Так, вони блокують, вони хочуть повернути нас нам колишнім. Вони не можуть забути, що ми впевнено крокуємо далі, змінюємося та трансформуємося. Нас учорашніх уже немає. А я, дурепа пустоголова, дивилася на вхід до летовища і згадувала себе, ту, котра приземлилася на цьому казковому для туристів острові півроку тому. Час пролетів, наполовину загоїв мої рани, роздягнув мене перед десятками тисяч користувачів Інтернету і… познайомив з тобою, мій вигаданий Тоні. Ти не знав мене ні колишньої, ні теперішньої. Бо все, що ти про мене відав, складалося із моїх розповідей. Тобто тільки із мого змалювання себе. Хто я, Тоні, і де моє місце у цьому світі? Може, ти, відірвавшись від дороги та керма, прошепочеш мені ніжно в інтернетівське вушко відповідь на мій біль, котрий спогадами блокує мій організм і не дає йому вступити до стану щастя? Може, ти научиш мене слухати і розуміти вас, чоловіків? Бо я так і не втямила, чого хочете ви, приходячи до нас, віртуальних та реальних. Любові? Сексу? Майбутнього? Спогадів?!!

Тоні, у твою присутність ти мучив мене мовчанням. А я ж чекала від тебе слів. Моє тіло ламало. Я не взяла в дорогу жодного грама кокаїну. Бо не вважала себе наркоманом. Я просто любила сміх.

Руперт, перенісши Рудольфа до візка, простягає йому руку, той, тицьнувши кілька разів своєю п’ятірнею навпопад, урешті хапається за братову. Потиск їхніх долонь задовгий і ніби змовницький. Руперт нездатний на телячі ніжності. У ньому завжди міцно і голосно тікає годинник прагматизму та розрахунку. Він кидає у мене поглядом. Мов якорем. Я – його віртуалка. А я чомусь думала про Сандру, котра майже завжди їздила зі сліпим до «великого світу». Ми прощаємося. Над нами не переставали виводити злітні кола залізні небесні красені із рекламами своїх фірм на різнокольорових черевах. Купка збуджених від вражень туристів гамірно оминула нашу трійцю. Я взяла свого наплічника, в якому лежали наші документи та мій старий ноутбук. Тоні, я хотіла вийти до тебе в чат із якогось готелю.

Штовхала інвалідний візок до будівлі. Рудольф принишк, мов кіт, що з’їв зі столу хазяйське сало. Я перезбуджена. Мені спекотно. Мені холодно. Любий Тоні, мені потрібна була твоя міцна рука. Нам здавалося, що ми ніколи не вистоїмо чергу. Вона неймовірно довга. Гаряче і затхле повітря заповзало до нас важко, ніби проштовхуючи кам’яні брили.