Читать «Віртуалка» онлайн - страница 62

Митні процедури. Мені гаряче.

– Мені гаряче, – чомусь шепоче Рудольф голосом якогось із своїх улюблених героїв із драм. – Води.

Питва у нас уже немає. Металошукач обмацує дуги мого ліфчика і незадоволено пищить. Низенька чорнява жіночка просить мене заголити кофтину. Прошу дуже! Мені ж бо більше нічого соромитися своїх принад. Слухняно оголюю тіло. Рудольф тим часом, опустивши голову на ліве плече і закотивши догори і без того жахливе око, вправно косить під дауна. Я не могла зрозуміти свого дивного хвилювання, Тоні. Той Рудольф, той незрозумілий для мене гер Каперманн, ніби нагадував мені когось. А я ніяк не могла відгадати – кого. Також я не могла зрозуміти, що за дурну гру він веде із митниками та мною. Черговий протест? Із його рота витікає цівочка жовтуватої, як і його поточені пародонтозом зуби, слини. Рентген сканує мій наплічник. Ми із сек’юриті ледь не силою протягуємо Рудольфа до жіночки з паличкою. Вона обшукує сліпого. І тільки я одна, та, котра провела із ним немало часу, та, що вже не раз возила його на вулицю, ясно розуміла, що тут щось не так. Ну не так реагує він на незнайоме середовище! Він вдавав із себе повного ідіота.

Ну от. Залишилося віднайти свій термінал і потім ще годинку чекати на відліт. Перевтілившись у нормального Рудольфа Каперманна, каліка на кожному повороті попискує та клене цей ниций світ, що не дає йому спокою.

– Не можу, – каже він, зібравши на чолі докупи всі свої зморшки, – не можу більше! Відвези мене до туалету!

Я, звичайно, розгублена. Діаліз та завбачливо одягнутий самим Рупертом підгузник для «великих» випадків припрошують до висновку, що туалет – саме те єдине, чого ми маємо уникнути у нашій подорожі. Але що ж мені залишається робити? Адже зовсім не хотілося стати центральним об’єктом для знуджених очікуючих, і я мовчки штовхаю його до чоловічої кімнати.

Перепросивши кількох дядьків, що сконфужено глипають на мене, проминаю кімнатку з пісуарами, добре, що всі стоять обличчям до стіни. Хоча одним більше чи менше – яка вже там різниця… Аж ось і кабінка для інвалідів. Щастя ще, що Рудольф тренував м’язи руки і пересісти на унітаз, тримаючись за поручні для калік, міг і без сторонньої допомоги.

– Іди, – наказує він мені голосом хазяїна. – Я вже тут сам справлюся.

Тоні, мені було холодно і жарко водночас. Я не могла себе зрозуміти, у мені ворушилася якась жахливої форми апатія. Але чому саме тоді, Тоні? Чому саме перед моєю міні-подорожжю до Парижа? Тоні, мені враз стало байдуже, що буде із моїм життям. Я якось ненатурально винесла своє обм’якле тіло із туалету.

І тут мене повільно-повільно, але все-таки наздоганяє підступна думка – КРЕК!!!!! O du liebe Güte! Рудольфові вдалося заховати дозу для себе. Де? Мабуть, у підгузниках. Звичайно, інакше б він і не витерпів нелюдського болю, який примушував його щоночі, чомусь завжди тоді, коли я припиняю розмовляти з тобою, Тоні, верещати поросячим голосом на всю Каллу П.

Я, мов сновида, вертаюся. Заходжу до сусідньої кабінки і стаю на унітаз. Перехиляюся через перегородку і бачу те, від чого мої очі набувають форми п’ятикопієчної української (бо великої) монети! Ось тобі і пальмовий бізнес! Ось тобі і студія віртуалок у Марокко. Рудольф, котрий, мов принцеса, відчуває кожну горошинку, Каперманн, котрому завше треба вигладжувати кожну складку на одежині, підвівшись на візку, поправляє однією рукою підгузника… із… якого… я ж то уже розумію… стирчить кінчик пластикового пакета із… кокаїном…