Читать «Віртуалка» онлайн - страница 59

Тоні, я ловила себе повсякчас на тому, що знову й знову розповідала б тобі, навіть коли тебе не було, інтимності. Ніби ще й не вечір, але я вже слухала свій голос і мріяла, як він звучатиме через кілька годин для тебе. Любий Тоні, з тобою я могла говорити про будь-що, бо ти був моєю незіпсутою совістю. Бо наполовину, на жаль, вигаданий, такий же, як і я для тебе, віртуальний, а значить – кращий, ідеальніший за буденність.

Але не все було так погано, як це мені, загнаній у депресію крековими «попусками», часто почало думатися. Були й хороші моменти. Наприклад, моє інтернет-спілкування з лесбійкою. Вона, правда, виявилася єдиною жінкою, котра відвідала мене на веб-кам. Але я відразу зуміла відчути її. Вона ніколи не наказувала, як це робили чоловіки. Люсія просила. Вона не була грубою та агресивною. Чатування з тією жінкою приносило мені велике задоволення. Вона подобалася мені, делікатна та вихована.

А знаєш, Тоні, я одного разу була не витримала і поїхала до Пальми поставити у соборі свічку. У столиці було стовпотворіння, туристи розтягували собор, мов рукавичку, він аж розпух від бажаючих побачити його зсередини. А я згадувала, як тоді, навесні, покинута, примушувала себе вчитися жити без відчуття краху ілюзій.

Повертаючись додому, почула в автобусі смішну фразу: «Літо на Майорці видалося напрочуд спекотним. Навіть контрабандисти возять менше дурі.

Тоні, я була в розпачі! У цьому світі, мабуть, більші не потрібні жінки. Бо є веб-камери. Клаус, закоханий у мене до нестями швейцарець, мав мене за власну дружину. Дійшло навіть до того, що він почав вимагати вірності: аби я спілкувалася в чаті тільки з ним. Мала жити у віртуалі тільки для нього. Він готовий був надсилати мені гроші на банківський рахунок, забезпечивши тим самим моє тіло тільки для власного користування. Він заходив у чат, аби побажати мені доброго ранку або сказати, що вже голодний. Кожну свою перемогу або невдачу він ділив зі мною… І парадокс – жодного разу не виявив бажання зустрітися.

А пам’ятаєш, Тоні, коли ти, після того як я уже відкрила тобі таємницю мого справжнього місцезнаходження, попросив, що хочеш побачити мене на тлі моря? І я, дурненька та раденька, поцупила в Руперта флешку з Інтернетом і потяглася з ноутбуком до тієї єдиної скелі. Взяла ноутбук, вийшла online до тієї безлюдності. До підсмерку. Була із тобою одна-однісінька у цьому просторі. По ліву сторону там велично показував свої боки білий маяк, уже сутеніло, і червоне світло його лампи-орієнтиру блимало все яскравіше і яскравіше. Знизу поодиноко сунули останні човни рибалок, десь за ними тяглися додому туристичні судна. Ти просив мене розповідати все, що я бачу звідти, бо вже стемніло і камера не могла транслювати барви. Я тільки переживала, аби Руперт не надумав зайти до мого чату, побачивши, що мене насправді немає у студії. Але нічого поганого не трапилося. Ми з тобою тоді гарно провели час. Ти ніби був поруч, любий мій, неповторний Тоні.

Знаєш, Тоні, щастя – це те, що бринить у наших душах маленькими натягнутими нитками, котрі видаються нам струнами, доки ми самі, повіривши у їхню велич, починаємо непрофесійно грати на них взахлин, нитках із китайських магазинів. Трощачи їхню вигадану святість своїми пальцями.