Читать «Гумор та сатира. Збірка» онлайн - страница 71

Ян Таксюр

Починав я і містичну трагедію «Колишній господар». Уявіть: ніч, Генпрокуратура, до головного кабінету входить Тінь Піскуна, і бачить в кріслі свого Наступника.

Тінь Піскуна. Як смієш ти сидіти в тому ж кріслі, Де про законність не одну я мріяв ніч?!

Наступник (блідий, мов тінь). Мене призначив сам Віктор Андрійович!..

Але далі справа не пішла. Брався я і за оперу, бо люди люблять, щоб співали, і все навкруг було в золоті. Значить, був у мене цар, бояри, олігархи...

Цар (співає). О, дайте, дайте прокурора! Щоб з усіх справ розкрив бодай одну!

Боярин Рибачук. Нам пропонують КУН, ОУН, І знову проситься Піскун.

Цар. Чур мене! Чур! Я через нього вже позбувся сна! Нехай Вишинського, аби не Піскуна!

Хор. На-на! На-на!

Та щось мене і оперний проект затіпав. Бо на роль царя точно візьмуть співаючий символ нашої культури на букву П. І вирішив я написати твір невеликий, але від усієї душі. Так народилася...

Балада про Піскуна

Я пісню склав про Піскуна.

О, воїн права!

Його ділам росте ціна,

Герою слава!

Він тихо жив, бо скромність мав

В своїй натурі.

Коли саджав, коли дрімав

В прокуратурі.

Та ворог засідки плете,

Підступна влада

Підняла руку на святе –

Його посаду.

І вже бурхливий як вода,

Гіркий мов редька,

Він прагне правого суда,

І геть Медведька!

Усі кричать: Указ! Наказ!

Йому - до фені.

І знов на службі, в котрий раз,

Ну, чисто Фенікс!

І чутка знов летить, ген-ген!

Про непокору.

Так, видно, є окремий ген

Генпрокурора.

І я гукаю: Супер! Вау!

Якби ще Слава

Отак би вперто розкривав

Поточні справи!

Та як масштаб «ничтожно мал»,

Шкварчання гасне.

Піскун – то лицар-екстремал

Смутного часу...

Якщо хтось із співвітчизників захоче продовжити мою «Піскуніану», буду тільки радий. Бо Піскун так само невичерпний, як і атом.

Сумніви біля парадного під’їзду

Нас весь час кудись кличуть. До НАТО, Європи, ще кудись. Пропонують наслідувати гарним прикладам Великого Білого Брата. Чому саме його? – питаємо тихенько. Як чому? – відповідають. – Та подивіться, земляки, який в нього «олл райт»! Усього навалом! «Колою» повите, гамбургером накрите. І в нас так буде. – А може в нього  так все гарненько, бо нас таких багато, що запали на отой гамбургер? – говорить хтось зовсім тихо. Та його не слухають. І виникає міф. І малюється отакий майбутній...

Український пейзаж

Садок вишневий коло хати,

В городі «Стінгер» чистять мати,

А в небі «Боїнги» крилато

Село вітають, бо в нас свято:

Мене і Васю, мого брата,

Женуть у рекрути до НАТО.

Іще нас навчають. Свободі, демократії, вмінню відрізняти еротику від порнографії. І ми, як школярі, засмучуємося, коли нам ставлять невисокі бали. І знову питання. Якщо ми - унікальна держава з унікальною командою, якщо ми не хутір, а, навпаки, колиска людства, і перший хомо сапієнс гуляв десь під Фастовом, може варто спробувати жити своїм розумом? І може цей холопських страх одержати зауваження від білозубого містера – і є перша ознака хутору? І чи не завелика плата за навчання – ядерний смітник під Києвом чи труна фастівського хлопця, що прибула з Іраку. Пригадую, коли ми виводили звідти свій «обмежений контингент», я написав стройову пісню в стилі «несокрушимой и легендарной», у котрій сам колись послужив...