Читать «Федько у пошуках чупакабри» онлайн - страница 15

— Тихенько! — заспокоїв їх богатир. — Зараз розберемось! — Він сміливо підійшов до краю і посвітив униз.

Пройшло кілька довгих секунд. Підійти ближче хлопці не наважувались, але й чекати осторонь було несила. Зненацька дядькові вуса здригнулись, і він голосно зареготав, плескаючи себе рукою.

— Павлусю! — покликав він сина. — Ходи сюди, не бійся! Подивися, хто тут! — дядько взяв малого за руку та підвів до пастки.

— Нюра!? — розгублено вимовив Барабаш. — А вона тут звідки?

Хлопчик був розчарований. В його мріях Чупакабра вже була замкнена до клітки, а він сам, людина, що спіймала цього жахливого звіра, купався у променях світової слави.

Професор та Біленький здивовано спостерігали за Павлушею і не могли второпати, про що мова. Малий глянув на них, побачив в очах друзів німе запитання і почав розповідати…

На їхній вулиці жила одна прикра баба. І хоч батьки завжди казали, що до старших треба мати повагу, але и чомусь ніхто з дітей поважати не хотів. Бабу всі називали Сенька, хоча за паспортом вона була Оксаною. Коли Павлуша якось спитав у діда, чого жінку кличуть чоловічим ім’ям, дід сплюнув і щось пробубонів у вуса про «мужика у спідниці».

Дійсно, родичів у баби Сеньки тут не було, і всю важку роботу (косити, копати, рубати дрова) вона робила сама. Спочатку, коли Оксана тільки-но з’явилася звідкілясь у селі, чоловіки, кажуть, пробували їй допомагати, але, зіткнувшись з її скандальною та недовірливою вдачею, плюнули на цю безнадійну справу.

Баба завжди ходила в темному, замотувалась хусткою по самі очі та ні з ким не спілкувалась. Навіть у магазині говорила тільки короткими фразами, брала потрібне і швидко поверталась додому. Діти її дуже боялись. Одного разу Павликів товариш заліз у її двір узяти кілька яблук, які все одно валялися на землі, то Сенька почастувала його кропивою так, що він цілий тиждень сидів тільки стоячи!

І от одного дня з’явилась у цієї баби якась дивна свиня. Якщо на інших обійстях походжали рожеві поросята й підсвинки, то Сеньчина годованка відрізнялась антрацитово-чорним кольором, маленьким зростом, коротким рильцем та надзвичайною енергією. Вона, по правді сказати, більше нагадувала собаку, ніж парнокопитне.

Якщо баба йшла до магазину, то і свинтус мусив бігти поряд. Часом Сенька навіть прив’язувала Нюру (так вона прозвала своє порося) на шворку і вела її, як пса на прогулянку. А Нюра, своєю чергою, захищала хазяйку від чужих задерикуватих собак. Вона поверталася рилом до агресорів, настовбурчувала щетину на карку і дико верещала у відповідь. Собаки спочатку здивовано вмовкали, а потім тікали світ за очі, не маючи бажання зв’язуватися з психічно неврівноваженою худобиною.

У Сеньчин двір боялася заходити навіть поштарка, яка носила бабі пенсію. Як тільки хтось потрапляв Нюрі на очі, свиня розганялася до швидкості експреса й кидалася людині під ноги, намагаючись повалити її на землю. Спочатку це їй часто вдавалось. Потім люди перестали заходити на обійстя, а свинота зрозуміла, що вулиця — не и територія, і, виходячи за ворота, тримала себе в ратицях.