Читать «Голка» онлайн - страница 5

— Кілька літ служу його ясновельможності, а він мені десяти грошей не подарував, а тут чорт батька зна, кому й за віщо дає і гроші, і землю!

— Се ж моя земля, — каже Кондратович, — ше батьківська. Не свою дає, а ту, що пан Тридурський заграбав!

— Розказуй — не свою!… Потоцький звелів в придачу до твоєй землі дать у-трое стільки, і ще двісті дукатів, от шо!

— Так тобі жаль чужих грошей, а не жаль чужой спини? Позавчора Потоцький всипав мені двісті канчуків, а сьогодні одсипав двісті дукатів: так покуштуй перше канчуків, то тоді вже завидуй ласці його ясновельможності.

Забравши гроші і розказ до пана Тридурського, Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому веселий і щасливий. Хоч спина ще не загоілась, так думка ж і серце вже не щеміло.

Не пройшло й тижня після того, як поїхав Кондратович, прибіг пан Тридурський до Потоцького, і пуць кому в ноги.

— Змилуйся, яснеосвіцьоний пане, — заголосив — пся-крев, гунствот Кондратович віку мені збавив, до полу-смерти зашмагав канчуками, трохи голови не відкрутив е чубом.

— За віщо? — спитав Потоцький.

— Чорти його батька знають, за віщо! Стрів мене одного у лісі та й пита — Маш голку? — Нема, кажу. А він як крикне — Ах ти голодрабець! Патшай, — каже, показуючи застромлену у рукаві голку, — я з ласки пана Потоцького обиватель, а ти наймит, приплентач, і в тебе нема? — За чуб мене, стяг з коня і давай трощити. Та ще і приговорює:—Оттак батько наш Потоцький звелив дурнів вчити та на розум наводити! не я тебе бью, а бьє його власна рука!

Пан Тридурський думав, що Потоцький, почувши се, розлютується і звелить повісити Кондратовича, а Потоцькому і байдуже: регочеться собі, аж за живіт береться. Тридурський, щоб його розжалобити, розказуе, яка важка рука у Кондратовича. А Потоцький ще гірш смхеться, аж ніжками дрига та регочеться. Де б то йому не знати, яка там рука у Кондратовича! Далі, як натішився вволю, і пита пана Тридурського.

— А в якій ти школі вчився?

— В Минжиріцькій, у піярів, ясновельможний пане, — каже пан Тридурський.

— А як ти добре вчився і слухав своіх научицилів, чи була тобі за се яка винагорода?

— Як же! патери вішали мені на ланцюжну мідну бляш¬ку, а мати годувала марципанами з мигдалами.

— Ну, як вернется ж в маєток, то зараз одішли Кондратовичу сто дукатів за те, що він добрий учень.

Пан Тридурський почав був сперичаться, так куди! Потоцького не переспориш: що він раз сказав, то так і буде.

Його воля усім закон, вік і сам ій кланяеться, як той хлоп панові.

Довго втішались тією голкою. Далась вона не одному в знаки, не одного шпигнула. Було, як хто хоче оддячити свому ворогові, то й присікаеться до його — Чи маеш голку? — Як нема, то й б’є і товче його. А жалуваться до Потоцького хоч не ходи: посміеться, ще й грошей дасть тому, хто бив. Було, як од чорта хрестом, так од ледачого чоловіка, од якого небудь прочвари, оборонялись тією голкою. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на дорогу, а вже голку застромить у рукав.