Читать «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського» онлайн - страница 158

Рівно за чотирнадцять днів після щиросердих присяг очільників уряду УНР 27 січня «о годині другій вночі у великій залі засідань, урочисто прибраній, у присутності численних вищих військових, повного персоналу всіх делегацій був підписаний мир між Україною і державами Почвірного союзу, перший мир від початку світової війни. Німецькі фотографи поробили відповідні фільмові знімки, і незабаром всі важнійші моменти з підписання миру в Берестю вже можна було бачити по кінах Центральних Держав». Поки плівку проявляли та монтували, Залізняк «в порозумінні з Севрюком та Остапенком обговорював приватно з Чернином і Кільманом справу уділення Українському урядові позички в розмірі одного мільярда марок». Гроші планували витратити для «успішної боротьби з большевиками, удержання спокою в країні і піддержання нормальних економічних зносин з Центральними Державами».

І це ще не всі досягнення молодих українських дипломатів! Певно, саме 10 лютого «Любинський поставив Гофманові питання про евентуальну військову допомогу у боротьбі з більшовиками». В останнього це викликало щось на зразок захоплення. «Для мене було ясно, – щиросердо пригадував генерал, – що ми не можемо ігнорувати це прохання. Ми сказали А, і повинні були тепер сказати Б; ми визнали законність українського уряду і уклали з ним мир; ми зобов’язані були, отже, потурбуватися, щоби мир, який ми проголосили, дійсно здійснився, а тому ми в першу чергу повинні були підтримати уряд, який уклав з нами мир. Внаслідок цього, – підсумував генерал Гофман, – наші війська вступили в Україну».

Розмовою з Максом Гофманом Любинський не обмежився. Паралельно він дав «повновласть» Залізнякові та ще якомусь Петру Плеваку, також українському есерові та давньому Залізняковому приятелеві, «на ведення переговорів з Австрією для одержання від неї українських полонених, а також зброї». Оскільки у Бересті справа не пішла, Залізняк та Севрюк поїхали до Відня – вести переговори безпосередньо «з австрійською начальною командою». Переговори мали вестися «в абсолютній тайні від українських парляментарістів у Відні». Але Севрюк мудрої поради Залізняка не дослухався, розкрив усю справу в Українському парламентарному клубі, і вся справа пішла на пси. Любинському, натомість, пощастило більше. Цією радістю він і поспішив поділитися з невдахою Севрюком за допомогою «безпосереднього дроту» німецького МЗС, а радість така: «Він змушений <…> підписати положену йому Гофманом відозву до німецького народу за поміччю для України проти більшовиків». Як з’ясувалося, Гофман просто «приніс Любинському текст відозви про допомогу і сказав йому, що відозва вже друкується в Берліні і що він мусить підписати її». Що Олександр Любинський як щирий український патріот і націонал-соціаліст і зробив – чого не зробиш заради неньки-України! За словом Залізняка, психічний стан Любинського тоді був такий, що він «віддав оригінал тайного договору в справі створення зі Східної Галичини і Буковини окремого коронного краю, підписаного Черніним і тодішнім австрійським президентом Зайдлером, в депозит німецькому урядові». Де його, документ, принагідно і знищили.