Читать «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського» онлайн - страница 146

3—5 лютого. Австрійська та німецька делегації від'їжджають до Берліна.

6 лютого. Обидві делегації повертаються до Бреста, де їм «удалось нарешті вияснити мінімальні українські домагання».

7 лютого. «Остання надія дійти порозуміння з Петербургом розвіялась…Троцький заявив, що він ніколи не згодиться на те, щоби ми підписали мир з Україною, тому що Україна не є в руках Ради, а його військ. Україна є частиною Росії, – заявив Лейба Бронштейн своїм візаві, – і тому мировий договір з нею означатиме, що ми вмішуємось у внутрішні справи Росії».

Згідно з іншим джерелом, 7 лютого австрійський представник Фрідріх фон Візнер та Микола Любинський підписали протокол, який врегульовував питання поставки українською стороною одного мільйона тонн хліба.

8 лютого. «Нині вечером маємо підписати мир з Україною. Перший мир у цій жахливій війні».

Як установив сучасний австрійський дослідник, саме цього дня австрійський прем’єр-міністр Ернст Зайдлер фон Фойхтенеґ та міністр Чернін «підписали таємний протокол, який передбачав створення з частин Східної Галичини, заселених переважно українцями, «нового коронного краю» «на кшталт Буковини». Австрійський уряд зобов’язувався внести на розгляд обох палат парламенту відповідний законопроект. Важливим, – наголошує дослідник, – було останнє речення: «Ця декларація і мирний договір утворюють єдине ціле, і в разі невиконання хоча б одного із зобов’язань за мирним договором вона втрачає свою силу». Отже, читаємо далі, «з огляду на цю взаємопов’язаність, невиконання якоїсь із домовленостей робило весь комплекс недійсним. Саме з посиланням на цю статтю Австро-Угорщина відмовилася від ратифікації мирного договору та виконання умов протоколу про коронний край, пояснюючи свої дії недотриманням Україною одного з положень мирного договору, а саме про постачання зерна».

11 лютого. «Троцький відмовляється підписати. Війна скінчена, а миру нема… Мир з Україною підписаний під натиском голоду… Весною і літом 1918 р. приїхало до нас з України 42 тисячі вагонів. Такі харчі неможливо дістати з якого-небудь іншого місця. Таким робом міліони людей спасло себе від голодової смерті; нехай подумають про те ті, що критикують Берестейський мир».

Відомості, що їх подав граф Чернін, дуже добре узгоджуються з мемуарними свідченнями генерала Макса фон Гофмана. Вражає точність навіть у деталях, що особливо помітно на фоні писань українських мемуаристів, у яких мало що збігається – якщо збігається взагалі – як у часі, так і в просторі. Ці мемуари видано 1925 р., і – можна зробити припущення – без узгодження з графом Черніним.

Хто такий генерал Гофман?

Макс Гофман народився 1869 р. Під час Брестських переговорів п’ятдесятирічний генерал-майор був одним з найбільш авторитетних високопосадових військовиків Другого райху. Випускник військової академії, він на два роки (1898—1899) був відряджений до Росії з метою удосконалення знань з російської мови. Під час російсько-японської війни – військовий аташе при японській армії. Упродовж п’яти років служив у російському відділі Генерального штабу під керівництвом «архітектора» німецького військового плану розгрому Франції та Росії генерал-фельдмаршала Альфреда фон Шліффена. 1914 р. саме М. Гофман розробив план розгрому російських армій у Східній Пруссії. Перемога при Танненбергу, яка поставила під сумнів подальшу участь Росії у війні взагалі, стала одним з найвищих досягнень німецького військового мистецтва. Один з найближчих співробітників генерал-фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга, він упродовж усієї війни був начальником штабу Східного фронту. Кавалер вищої військової відзнаки – ордена «Pour le Merite» з дубовим листям. З 1920 р. – у відставці. Помер 1927 р..