Читать «Тиміш та Юрій Хмельницькі» онлайн - страница 65

Своєю столицею «сарматський князь» обрав Немирів, поселившись у передмісті Вискидки біля невеликого замку. Тут при ньому було кількасот найманців (татари, волохи та ін.), а також нечисленні українські загони. З допомогою цих військ Юрій збирав податки з того невеликого клаптя землі, на який поширювалася його влада, чинив суд і розправу, навіть прийняв у себе львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який за дорученням польського короля пообіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення автономії України у разі повернення під польську зверхність. Це посольство не мало успіху, бо, як вірно підмітив Т. Чухліб, надто свіжими були спогади Юрія–Гедеона про мальборкське ув’язнення. На початку 1679 р. він видав серію універсалів до кількох міст і містечок Правобережжя з вимогою визнати його владу, зокрема 11 лютого 1679 р. він видав з Горошина універсал до козаків та посполитих Лукомської сотні із закликом переходити під його протекцію. На початку березня 1680 р. лівобічний гетьман Іван Самойлович наказував полковнику Іллі Новицькому пильнувати дніпровський кордон біля Кременчука, бо Юрій–Гедеон велів невеликим ординським загонам чинити тут напади. Немирівський гетьман у 1679–1680 рр. вимагав від короля Речі Посполитої дотримуватися умов Журавненського миру 1676 р., навіть вийти геть з Русі–України аж за Віслу. Очевидно, Юрій–Гедеон згадав батьківські слова, сказані у Переяславі у 1649 р. польським дипломатам: «Мовчи, ляше, по Віслу наше!»