Читать «Панас Мирний» онлайн - страница 57

Коментатори називали «Сон» по-різному: «оповідання-утопія», «оповідання-мрія», «оповідання-фантазія», «утопічна поема в прозі» тощо. Так чи так, у формі сну Мирний подає власне бачення ідеального суспільного ладу. На початку твору він змальовує похмуру алегоричну картину «темного царства»: «Морок – то ворог світовий. Серед нього заводилась тільки нечисть усяка, що пакостила й землю родючу, і людей, пригнічених темнотою. Землю вистилали глухі бур'яни та жаб'ячі печериці, а в людських душах звивали кубла темного царства сили: лиха заздрість, глуха віра та безнадійність довічна». Морок породжує в душах щось протилежне до віри, надії та любові – трьох «богословських» цнот, без яких людина не може сподіватися на порятунок: замість любові – заздрість, замість справжньої віри – віру «глуху», замість надії – «безнадійність». У свою чергу, «лиха заздрість будила ворожнечу поміж людьми… глуха віра нищила душу і не давала спромоги знятися вгору, побачити інші світи; а безнадійність довічна в'язала силу й перечила добуватися кращої долі… Не дивно, що серед такого становища люди ниділи, спали». У цьому справжньому й водночас несправжньому царстві сну «важким непробудним сном» спить також оповідач, якому сниться світла картина якоїсь «блаженної сторони»: «…Буяли високо угору гаї темні; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленіли кругом сади-виногради, виблискуючи з-під зеленого одягу високими чепурними будиночками своїх сіл і городів. І люди вбачались мені – не похмурі та непривітні, не зігнуті та пригнічені нуждою та недостачами, боязкі та замурзані, а високі та статні, з ясними та веселими очима, прибрані в чисту та добру одежу, якісь разом наче й горді, й привітні». Ця картина нагадує чи вже опис раю з «Книги житій святых» Дмитра Туптала, чи «горній Єрусалим» Сковороди, чи Шевченків «Садок вишневий коло хати…», чи четвертий сон Віри Павлівни з роману Чернишевського «Что делать?», чи оуенівську общину Нью-Гармоні (New Harmony), оспівану Павлом Тичиною в рік смерті Мирного в поезії під красномовною назвою «Свобода, рівність і любов», чи вже пізніші «соцреалістичні» «втілені мрії» (згадаймо, як за часів «великого перелому» коментували мирнівський «Сон»: «Те, що Мирному малювалося в мрії, зараз є дійсність. Могутні хвилі колективізації творять все те, що уявлялось у «Сні» Панасу Мирному. «Сон» Панаса Мирного збувається…»). Та в будь-якому разі, «Сон» віддзеркалює типові комплекси радикальної інтелігенції другої половини XIX – початку XX ст. У цій країні мрій нема поділу на «моє» і «твоє», а підмурівком суспільного ладу є воля. Оповідач починає і собі кликати волю. «Воля-воленько! свята та тиха, прийди до нас! – волав я. – Допоможи нам викоренити неправду, що звила гніздо у наших душах і, наче шашіль, проточила наше серце». Воля й справді приходить на його поклик, та аж ніяк не «свята» й не «тиха»: «Я побачив жіночу постать перед собою, люту та страшну. Нечесане волосся на її голові, наче закуйовдані повісма прядива, геть розліталося на всі боки; глибоко запалі очі з-під настовбурчених брів світили хижим вогнем; усмоктані усередину щоки чорніли жилами; губи сині, як печінка, міцно склепилися; ніс гострою швайкою схилився униз, а підборіддя кривим шилом піднялося вгору. Сухе, наче костяк, її тіло було прикрите таким дрантям, що воно від подиху невеличкого вітру розпадалось, сипалось, наче попіл, додолу. На лівій руці висів у неї перепиляний ланцюг, а на обох ногах уривки залізних пут бряжчали». Воля постає тут в образі «боски», наділеної рисами «халамидника»-зарізяки, тобто в ній поєднані два чільні «нічні» персонажі Мирного, жіночий та чоловічий – Христя і Чіпка. Замість образу Свободи-Революцїї, якою та змальована на картині Ежена Делакруа «Свобода на барикадах» чи вже в пізнішій поезії Тичини «Мадонно моя» – прекрасна, сильна, сексуально зваблива, оголена молода жінка, – тут зринає якась фурія, точніше, mors syphilitica, чиїм утіленням є Христя у фіналі «Повії».