Читать «Петро Дорошенко» онлайн - страница 23

Показово, що Дорошенкові вдалося об’єднати навколо себе як колишніх виговців (Чекаловських і Петрановських), так і прихильників Юрія Хмельницького (Зеленських, Гоголів).

Польський вектор зовнішньої політики тримав у своїх руках ротмістр надвірної корогви (хоругви) Ярема Петрановський, Михайло Зеленський, що став свого часу брацлавським полковником, генеральний писар Іван Чекаловський, чигиринський полковник Прокіп Бережецький, корсунський полковник Гнат Уланівський. З 1670 року переговори з поляками в Острозі вели призначений за рік до цього генеральним писарем Михайло Вуяхевич і генеральний суддя Герман Гапонович. Кримський напрямок контролювали чигиринський отаман Семен Білоцерківець, той-таки Михайло Зеленський, син розстріляного поляками миргородського полковника Данило Лісницький, якийсь «пан» Дубяга. Турецьку політику розвивали генеральний суддя Михайло Радкевич-Портянка, генеральний суддя Григорій Білогруд. Московську – Григорій Дорошенко. Особливо важливі доручення часто виконував ротмістр надвірної корогви, усім відомий Іван Степанович Мазепа. Заслуговують на окрему згадку Іван Демиденко, Федір Коробка та Яків Корицький, які свого часу обіймали посади генерального обозного, Лука Бускевич – генерального писаря, Жадан Якименко, Михайло Харлан і Дем’ян Пиляй – осавулів, Яків Улезко – генерального судді, Григорій Гамалія – паволоцького полковника. Досить значну роль відігравав у старшині тесть гетьмана (за першим шлюбом) Семен Половець.

Це далеко не повний перелік усіх, хто в різні роки підтримував Дорошенка, посідав місця у владі. Для козацької держави була характерна досить часта ротація полковників, регулярно обновлялася генеральна старшина. Дехто переходив на бік противників гетьмана. Приміром, згаданий Гнат Уланівський був розстріляний у 1671 році як прихильник М. Ханенка. У той же час на польський бік перейшов Михайло Зеленський.

З-поміж усіх соратників Петра Дорошенка особливе місце посідає київський митрополит Нелюбович-Тукальський. Йосиф Тукальський був обраний православним духівництвом на Київську митрополію в 1663 році, після смерті попереднього глави церкви Діонісія Балабана. Однак це обрання не визнали деякі православні ієрархи західних єпархій, які знайшли собі заступників в особі представників польської світської влади. Природним їхнім союзником став і гетьман Павло Тетеря, котрий, як було сказано в попередньому розділі, доніс Яну Казимиру на митрополита, Юрія Хмельницького і Григорія Гуляницького як на змовників. Так ієрарх опинився в Марієнбурзі, а привілей на митрополію польський король у червні 1664 року надав перемишльському єпископу Антонію Вінницькому. У 1667 році Тукальський вийшов з в’язниці й оселився при Дорошенкові в Чигирині. 6 березня 1668 року за клопотанням гетьмана його було затверджено константинопольським патріархом у званні київського митрополита і патріаршого екзарха в Польщі і Литві, але й після цього західноукраїнський клір і поляки інтригували проти соратника Дорошенка. Йосиф Тукальський став найближчим радником Петра Дорофійовича. Він освячував практично всі заходи свого світського заступника. Нелюбович-Тукальський був противником можливої протекції з боку Москви, хоча й підтримував бажання гетьмана об’єднати Україну. За допомогою останнього митрополитові навіть удалося запроторити у в’язницю намісника митрополії на лівому березі Мефодія – відверто проросійського клірика. Глава української православної церкви піклувався про підтримку не тільки церков і монастирів, але й братерських шкіл, регулярно втручався в політичні справи. У 1670-х роках московський уряд вів з ним переговори як із впливовим міністром. Помер Йосиф Нелюбович-Тукальський у липні 1676 року – того самого року, коли скінчилося й гетьманство його високопоставленого друга.