Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 22

Ті ж самі ідеї ми простежуємо в трактатах Г. Полетики (депутат від Лубенського полку), що були підготовані ним для Законодавчої комісії 1767 року. Назви цих творів дуже промовисті: «Сборник прав и привелегий украинского шляхетства», «Записка, как Малыя Россия во время владения польського разделена была и о образе её управления», «Запись, что Малыя Россия не завоёвана, а присоединилась добровільно к России».

Пилип Орлик сприймав Україну як незалежну державу (хоч і з утисками з боку Росії), тому міжнародні договори, взагалі міжнародні відносини, сприймаються як ствердження суверенітету і незалежності країни. У сприйнятті ж уже наступного покоління української еліти Україна – це вже автономія. Відповідно договір виступає як своєрідна гарантія автономії: «Тимчасова, прийнята ad hoc Переяславська угода ретроспективно набрала характеру конституційної хартії, що визначала становище України в Російській імперії. Хоча вона час од часу зазнавала перегляду в напрямку дальшого обмеження прав Малоросії, але все-таки її вважали в принципі законно зобов'язуючою угодою». Взагалі XVIII століття в історії України досить влучно характеризується як доба українського автономізму.

Епохальним для розвитку української політичної думки та історичної науки був, звичайно, твір «Історія русів». Для української ідеї він мав таке ж значення, як для російської «История государства Российского» M. Карамзіна. Для нас важливо передусім те, що сучасний погляд на українську історію був значною мірою сформований саме ним. Тож усі українські (і не лише українські) історики та ідеологи XIX і XX століть розробляли в своїх концепціях українсько-російських взаємин 50-х років XVII століття ту, що її запропонувала «Історія русів».

Досі точно не встановлено, коли з'явилася на світ «Історія русів». Ми також не знаємо, хто її автор, але нібито остаточно з'ясовано, що ним не міг бути Григорій Кониський. Сучасні дослідники вважають, що вона створена після Великої французької революції, оскільки і за філософсько-ідеологічним навантаженням, і за лексичними ознаками «Історія русів» належить приблизно до початку XIX століття, тобто «Історія русів» найімовірніше є сучасницею «Истории государства Российского». На це вказує також промова, вкладена автором «Історії русів» в уста Павла Полуботка. У ній, окрім того, Павло Полуботко називає українців і росіян не лише єдиновірними, але й єдиноплемінними. Це свідчить про те, що ідея слов'янської єдності, а також одноетнічності східнослов'янських народів уже існувала і встигла набути певної популярності.

«Історія русів» подає нам українсько-російські стосунки як акт добровільного приєднання України до Російської держави. Фактично ми бачимо перед собою картину утворення федерації в сучасному розумінні цього поняття. Отож основним елементом взаємодії сторін маємо тут угоду 1654 року, що її належить сприймати як конституцію. Як бачимо, йдеться про приєднання України до Росії. Саме так розглядали їх усі українські та російські історики й ідеологи XIX і XX століть. І не буде великим перебільшенням, коли скажемо, що так само розглядають і нині.