Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 318

Вибило північ, коли у двері почали грюкати.

– Хто?

– Чудовисько із загадками.

Почувши це, дід із бабою і зовсім дар слова втратили.

– Я сам за вас відповім, – підморгнув хлопець-гість.

– Я прибув, – нагадує про себе знадвору Чудовисько.

– Я теж прибув, – повторює за ним з дому гість.

– Звідки ти прибув?

– Із-за моря.

– А як?

– Осідлавши кульгавого комара.

– Значить, море маленьке.

– Зовсім не маленьке! Соколу й до середини не долетіти.

– Значить, сокіл ще пташеня.

– Гарне пташеня! Якщо «крильця» розпрямить, на все місто тінь відкидає.

– Значить, не місто, а містечко.

– Гарне містечко! Зайцеві його не оббігти.

– Значить, не заєць, а зайченя.

– Гарне зайченя! Шкурки на шубу-шапку-взуття вистачить.

– Значить, носитиме карлик.

– Гарний карлик! Прокричить у нього на голові півень, він і не почує.

– Значить, він глухий.

– Де вже – глухий! Сарна далеко в горах траву жує – і то чує.

Чудовисько так розгубилося, що не придумало нічого кращого, як забратися геть.

Ото дід з бабою зраділи! Вранці гість почав збиратися у дорогу…

– Ти не можеш так просто піти! – заступили йому шлях дід із бабою. – Ми тобі життям зобов'язані. Як віддячити тобі?

– Нема за що дякувати! Я мушу йти.

– Назви хоч ім'я своє, щоб ми знали, за кого молитися.

– Добро хоч у воду кинь – не пропаде, не потоне. Пам'ятаєш, як відпустив ти говорючу рибку? Ото ж був я. Тепер Чудовисько знатиме, як риба може говорити, – сказав незнайомець і пішов своєю дорогою.

Братець-топірець

Пішов одного разу тесля на заробітки. Дійшов до якогось села, глядь – а народ там дрова руками ламає.

– Гей, – гукнув він, – ви навіщо руками дрова ламаєте, немов у вас топірця немає?

– Що ще за топірець? – поцікавилися місцеві.

Витягнув тесля свою сокиру з-за пояса і на очах у всіх нарубав дров. Звістка про топірець миттю облетіла все село.

Звідусіль набігло селян, обступили вони теслю, на купу всякого добра топірця виміняли.

Домовилися по черзі дрова рубати.

Першого дня топірець був у сільського старости. Тільки він удар не розрахував – по нозі собі попав, про що не забув роздзвонити на все село:

– Дивіться! Братець-топірець зовсім здурів – б'ється!

Зібрався народ – хто з палицею, хто з рогачем, заходилися по топірцю гамселити. Били, били, а топірцю хоч би що. Тоді вони його підпалили.

Коли полум'я згасло, селяни побачили, що від топорища залишилася лише жменька попелу, зате сам топірець як лежав, так і лежить, тільки що темно-червоним зробився.

Усі – в крик:

– Ой, біда! Братець-топірець почервонів, як видно, од гніву, тепер лиха чекай!

Думали-гадали і до в'язниці топірець присудили. Шпурнули вони топірець у сінник, а той, само собою, як сірник спалахнув, дим стовпом стоїть.

Селяни в паніці кинулися до теслі.

– Йди, – кажуть, – негайно, втихомир свого топірця!

Назар Хоробрий

Був собі Назар-бідняк. Чоловік ні талантів особливих не мав, ані працювати не любив, до того ж був боягузом, яких мало. Цілісінький день біля жінчиної спідниці крутився, за що й прозвали його – Назар Боязкий.

Якось уночі вийшло подружжя у двір, а ніч видалась місячна, світла.