Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 260

Чи довго, чи ні ходив Котиш, а Іван поспав неабияк.

– Вставай, Іване, – закричав Котиш, – твоя правда, кривого лісу більше; і більше так, що на числа покласти, так і не вимовиш. Запалюй лучину та сідай до роботи, світи три доби підряд!

Світить капрал наш день, світить і ніч – знову пісня та ж; кріпився, кріпився – задрімав!

А Котиш його в ребро.

– Спиш? – говорить.

– Ох, спати я не сплю і дрімати не дрімаю, а думаю я думу!

– А яку ж ти думаєш думу?

– А думаю я: незліченна безліч людей на світі у Бога та у земних царів, а хіба мало було, та перемерло? Яких же більше людей на світі, живих чи мертвих? Мабуть, мертвих більше!

Покинув Котиш знову Івана на сторожі, сам пішов рахувати. Ходив він, ходив, виходив усю піднебесну; а Іван на черево ліг, спиною сховався, позіхнути не встиг, заснув.

– Вставай, капрале! Ставай до роботи, а правда твоя, мертвих людей більше!

Світить Іван знову ніч із днем, перемігся й другу, а до третьої почало доходити – подрімав, та так, що поспав та свиснув!

Штовхнув його Котиш у ребро:

– Спиш, Іване?

А він опритомнів, та не знайшовся, а вимовив з переляку слівце російське: винен!

– З твоєї провини, – мовив Котиш Нахаба, – не рукавиці шити, не чоботи тачати, а якщо так, то робити нічого, смерть твоя прийшла неминуча. Піди на лужок, подивися ще раз на білий світ, простися, покайся, помирати збирайся!

Вийшов Іван Молодий Сержант на лужок заповідний вічнозелений, згадав батьківщину свою, дружину молоду, прекрасну Катерину, і залився сльозами гіркими.

Вийняв Іван хусточку утерти востаннє сльозу молодецьку – а вже Котиш Нахаба кличе його на розправу…

– Звідки ти узяв хустку цю? – запитав Котиш Нахаба, невидимка.

Іван розповів, від кого і як хустка йому дісталася.

Мовив Котиш:

– Якщо так, то ти б мені давно це сказав – отже, ти одружений з дочкою моєю прекрасною дівицею Катериною, і ти за заповітом, якому стільки ж років, як їй самій, не лише будеш живий, здоровий і вільний від усякої пені, а й повинен отримати в посаг власні мої гуслі-самогуди, споконвіку готові, заповітні, на які й належало заповіту заслужити любов і руку дочки моєї прекрасної дівиці Катерини.

Спорядив його, в похід відпустив, гуслі-самогуди на плечі повісив – заграли, затанцювали, пісень дивних заспівали, – а Іван лижі нагострив та направив геть; крокує, як жар-птиця летить, додому поспішає.

Йшов він звідти рік без тижня з днем…

Стоїть над шляхом-дорогою хатинка-домосідка, розпустила крила, як курочка-квочка, а в ній стукотня; козуб, козубенька, кошик та коробка замість курчат навкруги походжають, а дві відьми, сестри, одна булана, одна осоловіла, навколо хати дозором об'їжджають. Повісив Іван гуслі-самогуди на дерево, почули відьми гру дивовижну, а він тієї години обійшов кругом, та і в хату. Старий сивий молотом перед жерлом вогняним на ковадлі булатному кує булави сталеві, запускає їх у набалдашники золоті, а готові на помости за піч кидає. Це був ві-щун-чародій, що служив на Івана з веління Катерини служби царські, але вони один одного не знали в очі. Старий прийняв привітно прибульця втомленого.