Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 259

Обійшов капрал наш будівлю цю раз-другий, оглянув з усіх боків – усюди те саме, і входу немає! Стук, геп у вікно кришталеве, задзвені-ло-полетіло, тільки осколки бризнули!

Забрався наш Іван безрідний, молодецький, у терем позолочений, та й ахнув: будівля усередині блищала такою красою, що ні придумати, ні згадати, ні в казці сказати! А палати величезні порожні.

Ходив, ходив Іван наш, виходив по усіх спокоях і бачить, стоїть у кутку чан дубовий, висить через край ківшик луджений. Випив він за здравіє благовірної своєї, за упокой наклепників і донощиків своїх, розібрало його, зашуміло в голові, ходить по покоях позолочених один як перст, походжає, завалив руку ліву за вухо на саму потилицю і пісеньку в увесь дух покрикує.

Раптом незрима рука його зупиняє, голос безвісний питає:

– Ох ти, добрий молодець! Навіщо і звідки завітав, чи зі свого бажання, чи з чийогось наказу?

– Я Іван Молодий Сержант, спроста без прізвища, без роду, без племені, я Іван безрідний, Молодецька Голова, витязь бездомний; служив я вірно Богові і нехрещеному цареві своєму в землі, що за триста кінних миль; збили мене царедворці заздрісні з честі, з хорошого місця, позбавили милостей царських, служби непосильні служити посилали, золоті гори обіцяли; став у пригоді я, душу пізнав їх криву – не дали, чого пообіцяли, напризволяще за службою відпустили: «Йди туди, невідомо куди, шукай того, невідомо чого; розійдися один по семи перехрестях, з семи перехресть по семи дорогах стовпових; за горою ліс, а за лісом гора, а за тією горою ліс, а за тим лісом знову гора; прийдеш в тридесяту державу, що за тридев'ять земель, у гай заповідний; стоїть там терем золотий, у теремі тому живе Котиш Нахаба, невидимка; у нього візьми гуслі-самогуди, самі заводяться, самі грають, самі танцюють, самі пісень співають; їх принеси цареві, царевичам, царедворцям і повіреним їх потішатися, музикою заморською забавлятися».

Відгукнувся невидимка знову:

– Кого шукаєш, Іване Молодий Сержанте, того знайшов. Звуть мене Котишем Нахабою, віковічний я невидимка, живу в заповідному гаї в теремі позолоченому. Знаю я витівки різні й багато; вмію я набирати гуслі-самогуди, та з домовленістю: я працюватиму, а ти світитимеш мені лучиною три дні і три ночі без зміни, без засипу; просвітиш – гуслі-самогуди візьмеш; а заснеш, не то подрімаєш, так голову, як з горобця, зірву!

«Поліз по горло, – подумав Іван, – лізти і по вуха».

Надрав він лучини хвойної, запалив, світить день, світить ніч, світить і ще день, сон хилить нездоланний; кивнув Іван головою, задрімав.

А Котиш Нахаба його під бік:

– Ти спиш, Іване?

– Ох, я не сплю, не дрімаю, а думаю я думу.

– А яку ж ти думаєш думу?

– А думаю я, дивлячись у вікно, безліч росте по світу білому лісу різнокаліберного – а якого більше росте, кривого або прямого? Мабуть, кривого більше.

Котиш Нахаба замислився.

– Почекай, – говорить, – постережи ти на дозвіллі гуслі, я піду порахую.