Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 262

Іван Молодий Сержант, спроста без прізвища, без роду, без племені, а тепер фельдмаршал, полуторний генерал і сам собі кавалер, обійняв його, приголубив, позначився ім'ям своїм, наказав цареві бити чолом і доповісти, що Іван вернувся з походу свого, став у пригоді цареві, приніс гуслі-самогуди з гаю заповідного вічнозеленого від Котиша Нахаби, віковічного невидимки, цареві, царевичам і повіреним їх потішатися, музикою бавитися. Сам надягнув набалдашник на булаву, зняв військо із заповідних лугів і слухняно залишився чекати рішення царського.

Цар Дадон Золотий Кошіль вислав кликати його до двору на чай і вечерю, звів у воєначальники свої, губернатори, сенатори, генерали і кавалери, – але щойно Іван дався в обман і пішов без підозри на заклик царський, як два наймані різники з обушками, з ножами кинулися з розлюченням йому назустріч: вони мали веління обеззброїти його, віднявши палицю, і кинути його в темницю.

їм було б почекати, доки він зійде в тісні ворота палацові, і захопити його ззаду, а вони, не подивившись у святці та бух у дзвін, поспішили, людей насмішили, вийшли рано, та зробили мало.

Тепер Іван востаннє випробував підступність царя Дадона Золотого Кошеля і радників його правдолюбних; він випустив військо своє, кінне і піше, назустріч убивцям, обклав палац і все місто столичне, так що хмара, яка тільки знайшла, дощова промайнула в подиві, бо нікуди було і краплі дощу крапнути, – і винищив до останнього клаптика, нігтика і волосинки Дадона Золотого Кошеля й усіх сищиків і блюдолизів його.

– Людині не можна ж бути ангелом, – говорили вони на виправдання своє.

– Але не має вона бути і дияволом, – відповідав він їм. – І Соломон і Давид грішили – грішите, та не каєтеся! Немає вам пардону!

Іван був проголошений від народу царем землі тієї, а дружина його, благовірна Катерина, – царівною…

Казка про бідного Кузю Безталанну Голову і про чаклуна Будунтая

Жили у землі далекій, проміж чехів та ляхів, старий гусляр і стара гуслярка… І старій якось закортіло пограти на гуслях: як полізла вона за решетом та стягла їх рядном із полатей – загули, сердешні, кажуть, вічну память по собі проспівали та й замовкли.

До цього гріха старий наш так-сяк з хліба на воду перебивався: гуслі служили йому вірою і правдою, втішали жителів села, годували стареньких наших і сина їхнього, бідного Кузю. Але тепер, після того як старій довелося пограти на гуслях цих і вперше і востаннє, коли, більш того, старенькі, живучи в сирій, дряблій землянці, захворіли, то мали б пропадати зовсім. От вони і склали уламки гуслів своїх у мішок, повісили його синові, бідному Кузі, на шию та послали з простягнутою рукою; хто знав старого і памятав гуслі його, той, мовляв, подасть. Ходить Кузя світом і пісень під віконцями співає.