Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 83

– А правда не одна! – зайшов у розмову Віктор. – Правд завжди кілька, в кожного своя.

– Ні, – не погодилася Галя, – правда завжди одна, але кожен про неї судить зі свого боку, як у притчі про сліпців і слона. Один тримається за хвіст, другий за ногу, третій за хобот, для кожного слон – це щось інше, і кожен говорить правду.

– Детектор правди – ось що тепер на часі, – докинув своє слово й Курич. – Я давно вже про нього думаю. Уявіть собі пристрій, що змушував би людину говорити правду, буквально на фізіологічному рівні не давав можливості брехати. Оце врешті здригнулася б уся конструкція з тотальної кривди.

– Ти так гадаєш? – здивувалася Магда. – Почався б такий хаос, такі б пішли тектонічні зрушення, що не знати хто й уцілів би. Комусь і детектор правди не поможе, а хтось його й не потребує, бо брехати не вміє.

– Тої суцільної правди з будь-якого найменшого приводу боялися б іще більше, як тотальної брехні, – сказала Ірина. – Що ви думаєте про це, Яне?

– Я думаю, – озвався він, – не всяку правду варто оприлюднювати. Що одному важливо, то іншому шкодить.

– А ти б хотіла такий детектор правди мати? – звернулася Галя до Луїзи.

– Не впевнена, – відповіла та. – Це ж така спокуса – раз у раз перевіряти: правда чи ні. Ні… Я б не хотіла.

– Отож, ми боїмося правди і прагнемо її водночас…

Макс несподівано поставив крапку на цій темі: зачепив ліктем тарілку з холодцем і ледве встиг розсунути коліна, як тарілка пролетіла між ногами й гепнулася на м’який килим.

– А хай йому чорт! – Хлопець глянув на Соньку. – Дай сіль. Сіллю присипати треба. Нові джинси!

Сонька потяглася по сіль.

– Де? Де ти обквацявся?

– Ось. – Палець торкнувся крихітної плямки на штанах. Макс рятував свої джинси, а під столом на світлій ворсі з-під перекинутої тарілки розтікалася масна калюжа.

– Дозвольте. – Луїза не надто ґречно посунула хлопця й показала на долівку. – Спробуємо господарям іще й килим урятувати. Підніміть, будь ласка.

Коли розмова за столом розбилася на кілька діалогів, Сонька-старша перехопила погляд Луїзи й ледь помітно запитально кивнула: мовляв, ну що? Та заледве стенула плечима: сама дивись… «Не сподобався їй Макс, – зрозуміла Сонька, – нічого, я його перевиховаю, він навчиться думати і про інших». «Спробувати, звичайно, можна, – усміхнулася Луїза. – Пробуй, дівчинко моя».

Курич сподівався, що діалог із замовником буде короткий. Однак довелося показувати Богданові готові крісла та ескізи в майстерні. Вони довго обговорювали деталі замовлення, консультуючись телефоном із Геленою й погоджуючи з нею всі нюанси, надсилаючи їй фото і чекаючи на відповіді.

Від уважного погляду гостя не сховалося нічого, він навіть яблуко зауважив на одній із полиць.

– А це що? – підійшов ближче. – Продається?

Курич підвів голову – сидів навпочіпки перед нижніми полицями, шукав фотографію крісла, де за бильця правили відполіровані міцні гілки. Цікава була робота.

– Усе, що ви тут бачите, продається. Окрім стамесок.

– Скільки?

– Це особливе яблуко, – підвівся Курич.

– Скільки?

– Утричі більше за крісло.

Богдан покивав головою. З виразу обличчя годі було щось зрозуміти. Звісно, дорого. Курич навмисно назвав велику суму, бо не хотів продавати свого яблука.