Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 82

Курич піднесено розводився про те, що в ідеалі це мало б бути окреме приміщення. Вино не любить сторонніх запахів. Якщо тримати пляшки в коморі, де капуста з огірками, то воно буде відгонити городиною, а згодом матиме й певний присмак. Хіба що серед яблук можна зберігати: вони не зашкодять.

– А температуру яку підтримуєш? – Кінь крутив у руках запорошену пляшку, залишав на ній блискучі відбитки.

– Тут ідеальна температура – тринадцять градусів. Узимку й улітку. Цю? Чи цю беремо?

– Я пас. – Кінь поклав пляшку на місце. – Самі вибирайте, я лише теоретик цієї справи. Свою цистерну вже випив.

– А я спробую, – погодився Віктор, хоч йому після інсульту заборонили пити. «Вино – можна», – запевняв він.

Узяли біле й червоне, щоб скуштувати і те, і те. Яблучне й виноградне.

Жінки, за звичаєм «Зубрівки», накривали на стіл разом. Магда розставляла тарілки з холодцем – неперевершеним, запевняла, холодцем, він у них з Аллою вдвох виходив кращим, ніж тоді, коли вони готували його поодинці. Алла була втішена тим, що їй удався й горіховий пляцок за новим рецептом. А з картоплею Магди – вона часто готувала печену фірмову картоплю – ніколи неприємних сюрпризів не ставалося. Проста, надійна страва, яка не підведе.

Усі заходилися сідати до столу, в крісла, що склали авторський набір від майстра Курича. Кожне з них було чимось особливе, чимось не схоже на сусіднє. Курич іноді називав свій комплект гарнітуром генеральші Попової. Він любив Ільфа й Петрова та їхні «Дванадцять стільців». За одним столом того вечора опинилися саме дванадцять персон: Магда й Ігор Куричі, Луїза й Кінь, Галя з Віктором, Ірина з Яном Кумпою, Сонька-старша зі своїм Максом, Богдан, що працює з Луїзою, та помічниця Алла. Дві тарілки вже лежали в мийці: діти поїли і зникли в нетрях будинку, побігли бавитися зі своїм кошеням. Алла раз у раз схоплювалася, щось забирала зі столу, щось приносила, не звертаючи уваги на Магдине «Алло, сиди!». Яке там сиди, коли стільки людей за столом!

Говорили про брехню і правду. Хтось зачепив цю тему – і пішло-поїхало… Луїза пригадала, як свого часу приховувала від мами її невтішний діагноз. Це була брехня заради порятунку, яка, на жаль, так нікому й не допомогла. Кінь розповів, як його одного разу перевіряли на детекторі брехні, бо він жартома заклався з приятелем, що зможе надурити поліграф.

– І що, надурив? – спитала Луїза, яка нічого не знала про цей випадок.

Висновок був неоднозначний. Отож, на думку Коня, людина завжди може надурити техніку, бо вигадливіша за будь-який детектор брехні…