Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 85

– Коли б я його брав! Ірина ж тобі його нині тільки повернула.

– От я й питаю, де яблуко? Коробка порожня. Я його відразу на місце поклала.

– Може, забула?

– Яке там забула! Ось тут, на горішній полиці, в кутку, в цій коробці над полуничним варенням сьогодні було яблуко. Я ще подумала: погуляло-погуляло й додому повернулося.

Запала тиша. Стало чути, як діти за стіною не можуть щось поділити: «Віддай! Це моє!»

– А може, діти взяли побавитися?

– Кажу ж – на горішній полиці стояло, я й сама без ослінчика не дістану.

– А хто там був сьогодні, у коморі?

– Хто був?… Усі були. Може, хтось хотів показати комусь і заніс до кімнати…

Шукали втрьох, не знайшли.

– Слухайте, – озвався Віктор, – ви про нього не згадували кілька років, а тепер таку бучу збили. Знайдеться.

Жінки лише глянули в його бік.

– А хто знав про наше яблуко? – запитала Магда.

– Та всі знали. – Галя стягла з себе кофтинку, бо її обсипало жаром від тих новин і пошуків.

Перезирнулися, без слів розуміючи одна одну. Ян?… Чи Богдан, помічник тої Луїзиної роботодавиці?… Ян – мисливець за яблуком, як напівжартома казала Галя. Справді, хто він такий? Звідки взявся? Чого до Ірини прилип? А може, вони з тим Богданом удвох і поцупили? Ти ж теж помітила, що вони знайомі! А вдають, ніби вперше побачилися. Морочив тут голову з тим кріслом!

– Та за такою логікою міг це зробити й Соньчин Макс… – замислилася Магда. – І навіть хлопець, що воду привозив…

– Хху, як неприємно. – Галя налила собі в склянку води й випила. – Хочеш? – до Магди. – Що ж робити?

– Та в міліцію заяву! Що за хрінь?…

Але на цю Вікторову репліку ніхто не відреагував: яка міліція, чого він людей смішить?…

– Так, – сказав Курич, – перше, що треба зробити, – обшукати всю хату. Як не знайдемо, то думатимемо, що робити далі. А наразі не треба нікого ні про що запитувати. Хороший вечір псувати не варто.

– Та ясно, що навздогін не телефонуватимемо. Бо що ж то буде? Пане Яне, дякуємо за чудове товариство, чи не ви часом прихопили з собою наше чарівне яблуко? Бо ж ходили кілька разів до машини – сигналізація у вас там спрацьовувала, ми чули…

– Або до того Богдана. Після ваших відвідин у нас пропала дорогоцінна річ. Пошукайте у своїй валізі… Ви з валізою приходили, подивіться, будь ласка.

Знадвору почувся шум машини, світло фар ковзнуло по вікнах.

– Малий приїхав. – Віктор підвівся. – Я зробив би так: усіх зібрав би знову – тих самих – і поставив питання руба: хто поцупив яблуко? А ви починаєте: що ж то буде?… Тьху! Чистоплюйки!

– Я от що думаю… – Галя знову натягла кофтинку. – Хай події розгортаються своєю чергою, без нашого втручання. Потім зрозуміємо, що й до чого.

Луїза присіла скраєчку ліжка, на якому лежав задоволений життям чоловік, заклавши руки за голову й розкинувши ноги. Королівська поза.