Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 44

Галина Костянтинівна Вдовиченко

– Сиди, – сказав по дорозі забудькуватій Магді, ще й потилицю їй полоскотав. – Зовсім незвичайної форми буде крісло. Я вже й назву йому вигадав. – Прожував і вимовив чітко: – «Хаджибей». Це буде крісло «Хаджибей». Одесит один замовив. Знаєте, що таке Хаджибей?

Обидві занадто поспішно кивнули. Кожна з них могла висунути кілька версій, проте вони в жодній не були певні. Усі варіанти належало перевірити в Інтернеті чи в довіднику.

Ігор міг зробити з дерева будь-що. Цей дар він виявив у собі кілька років тому ще коли працював у видавництві. Воно закрилося. Ігор казав тоді: «До кращих часів», – але знав, що вороття вже не буде, принаймні для нього. На той час він уже мав нове діло і добре ним заробляв. Його крісла та столи замовляли ті, хто міг дозволити собі обставити маєтки ексклюзивними меблями. Замовлень не бракувало. Але зі своїми першими роботами – кріслом «Хазяйка», що було Магдиним троном, і своїм улюбленим «Шерханом» із високою спинкою – він ні за які грубі гроші не попрощався б, хоч вони й мали деякі ґанджі. Ці крісла стояли тут-таки, у цій великій вітальні-їдальні-кухні. І дитячі кріселка були тут – «Кай» і «Герда». Ігор змайстрував їх не знати нащо, коли не було ще ні доньки, ні сина. А надії на те, що вони з’являться, вже не було… Майбуття надсилає нам виразні сигнали, але від нас залежить, вловимо їх чи пропустимо. Курич, певно, усе правильно відчув, хоч і підсвідомо, бо чого б це змайстрував наперед два крісла – дівчаче і хлоп’яче…

– А ти думала, що я роблю? – Курич задоволено затримався на улюбленій темі.

– Не знаю. Щось таке, що ми впадемо.

– Ну… Впадете… Аж такої реакції на мої крісла я не чекаю.

Ігореві сяйнула якась думка, він підвівся зі свого «Шерхана», що мав уже добряче потерті, заяложені бильця, поклав серветку коло порожньої тарілки.

– Зараз, – сказав.

І зник за дверима. Дівчата ззирнулися: що вже надумав?

– Заплющте очі! – гукнув з-за дверей.

Вони послухалися.

Кроки, шурхотіння, легкий стукіт, кахикання в кулак.

– Розплющуйте.

На столі – яблуко Пінзеля. І ще одне яблуко Пінзеля.

Два однакові дерев’яні яблука, клоновані плоди. Їхнє неповторне яблуко, унікальне творіння сницарської майстерності, і поруч – брат-близнюк. Другого такого яблука бути не могло. Але Ігор Курич його вирізав.

Порівняння лише докинуло переконливих аргументів. Воно так само рознімалося легким поворотом рук. І всередині було таке саме. Луїза з Магдою перевірили – з такими самими чарунками та зернятками, з хробачим ходом і навіть із ледь виразною опуклістю, що скидалася на обличчя.

– Це ти?… – уточнила Луїза. – Ти яблуко зробив?

– А хто ж? Витяг ваше яблуко, і так до нього приступав, і сяк. Кілька шматків липи зіпсував. Здавалося, ніби проста робота, а берешся до неї – нічого не виходить…

І тут на Курича як щось найшло. Він ухопив обидва яблука і станцював з ними якийсь короткий дикий непристойний танець.

– А-куш, а-куш, вйо! – вигукнув щосили, вибив ногами дріб і обережно повернув яблука на стіл.

Ті яблука відрізнялися лише запахом. Перше зберігало свій особливий запах, він не зникав, не звітрювався. Хоч би де те яблуко тримали, воно відгонило вощиною і ще чимсь бентежним. Наче щось забув і даремно намагаєшся пригадати. А нове яблуко пахло добре висушеним деревом і навіть почасти липовим цвітом.