Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 43

А згодом до Луїзи долетів уривок фрази, що її сказала Гелена своїй товаришці: «… і так триматися – це ще треба повчитися… з такою спиною…».

«Он воно що, – усміхнулася Луїза, – спина моя її дивує: погляньте, мовляв, партнери та партнерки, яка екзотична горбунка на мене працює».

Луїза обрала певну модель поведінки з роботодавицею, привітно-відсторонену, і відтоді почувалася доволі комфортно. Її професійні обов’язки були нескладні: вона вітала учасників семінарів, занотовувала в блокнот особливі прохання – кого з ким варто садити за один стіл, а кого з ким нізащо, запам’ятовувала огром інформації і вміло її застосовувала. Іноді їй допомагав стриманий Богдан, дорученець в особливих справах, як жартома відрекомендувала його Гелена. Богдан мав зовсім безбарвну зовнішність, не було в ній за що зачепитися оку.

Незабаром Луїза зметикувала, що цим розгалуженим підприємством із суперечливими й заплутаними підрозділами орудує Геленин чоловік, а сама Гелена відповідає лише за клуб ділових людей, де збираються раз на місяць.

Дивним видався Луїзі той клуб, у який приходили після дзвінків-нагадувань: вона мала особисто запросити кожного. Члени зборів реєструвалися й дуже швидко прощалися.

Не такою відкритою і щиросердою, як видалося спочатку, була Гелена. Проте вона й далі напускала на себе простодушну приязність, називала Луїзу в своєму товаристві помічницею, і ця помічниця супроводжувала її під час подорожей та зустрічей. За добру платню.

Усе було поки що досить нечітким і невизначеним, у всьому ввижалася якась загадка. Але таємниці Луїзу приваблювали, наче додатковий бонус у новій роботі, хоч вона не зовсім розуміла, що це за бізнес, у якому вона працює.

…Грюкнули двері – ті, що вели до вітальні через невеличкий коридор, із якого можна було потрапити до майстерні й до гаража. Ігор залетів енергійною ходою, майже бігцем. Його світло-сірі очі сяяли. Задоволений собою чоловік ледве стримував радість, з чого жінки зробили висновок: те, що він робить тепер у майстерні, йому вдається.

– Голодний як пес. Привіт, Луїзо! Хочу їсти, дівчата!

Заходилися його годувати.

Він їв апетитно, пожадливо, наганяв бажання знову сісти за стіл.

– Куричу, що це буде? – запитала Луїза, кивнувши в бік майстерні. – Я бачила, як ти працюєш.

Він скинув брови: бачила? Не допитуючись, де і коли, одразу відказав:

– Крісло. Це буде крісло.

– Крісло? – здивувалася Луїза.

Того завзяття для крісла було забагато.

– Звичайне крісло? – перепитала.

– Сподіваюся, незвичайне.

Він підвівся, пішов до хлібниці й повернувся з новим куснем хліба.