Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 32

– Усе! – вигукує Луїза з останнім акордом. – П’ята вечора! – Показує вбік: – Бачите?

І вони помічають темну хмарку над обрієм.

– Швидко, – кричить Луїза, – за мною! Якщо хочете спуститися ще до темряви!

Небо затягається сірою повстю, четвірка біжить, не зупиняючись ані на мить. Луїзин синій каптур миготить попереду, вона навіть не озирається. За нею – Ірина, тоді – Галя, остання – Магда. Галя дякує випадку, що останньої миті змінила легкі кросівки на міцніші й важчі. У тих, що лишилися вдома, вона ковзала б тут по всіх каменях, на всіх спусках, бо посіявся дощ і все довкола заблищало й поповзло з-під ніг. Магда відстала.

– Магдо, що? – зупинилася Галя.

Магда лише рукою махнула:

– Йди!

Накульгує. Цього тільки бракувало. Дощ, сірі сутінки, які незабаром обернуться на темряву… А ще спускатися й спускатися!

На вершину вони сходили шість із половиною годин. Отже, шість годин угору, із зупинками коло ягід, з півгодини нагорі. А тепер, не затримуючись, швидко вниз.

Що сталося з Луїзою? Що вона робить? Рвучко йде попереду, не озираючись. У це годі повірити – просто кинула їх напризволяще. Наздогнати й висварити її за цей шалений темп можна буде лише на долині. Хай-но вони тільки дістануться села. Там і влаштують їй овацію вдячності.

– Що, Магдо?…

– Мені пальці натерло, так боляче, несила терпіти.

– Ну, що робити?…

– Знаю.

Магда підім’яла задки кросівок – вони лягли під п’яти. Вона відчула себе неначе у шльопанцях: не дуже й зручно, але багато легше.

– Усе, тепер дійду!

Побігли далі, наздоганяючи Луїзу, але не раз таки падали у брудну траву, проїжджаючи по ній кілька метрів униз.

За сивою холодною завісою дощу краєвид змалів, камені втратили форму. Тепер то були страховища на своїх довічних чатах – василіски та грифони. Дощ прибив їх до землі, змусив на ніч згорнути крила. У мерехтливому сяйві лячно було глянути на ті кам’яні громадища. Під краплями дощу вони виблискували лев’ячими спинами й жаб’ячими черевами, їхніми розчепіреними лапами перебігав дрож, пазурі ледь помітно стискалися й розтискалися. Потвори скошували свої золоті орлячі та хитрі півнячі очі на тих, хто поспішав униз. От-от, здавалося, вдарять навздогін проміж лопаток міцним дзьобом, розпростають закляклі крила і згорнуть їх знову, повивертавши карлючкуваті суглоби. Прошерхотить попід ногами кінчик зміїного хвоста, сховається за кам’яним виступом, ледь не збивши з ніг подорожнього, якому й без того серце неначе в горлі б’ється. Або рикне щось у потилицю – і волога трава вмить обернеться на спалений мох. Які вони тут скарби охороняють? На що тут зазіхати?…

Від порожньої кошари, гадалося, до села вже близько. Ідуть та й ідуть, одяг парує, взуття чвакає, змучені ноги ледве човгають, а села все нема й нема.

– Ти нас покинула нагорі!

– Я з біди вас визволила, розтелепи. Йдіть, не пашталакайте. Не витрачайте сил надармо. Якби чекала і дмухала на ваші вавки, знаєте, де б ми тепер були? Ще на хребті теліпалися б!.. Тож замовкніть – і вперед!