Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 31

Вище й вище, вже й утомилися, вода з головиць додає їм сил. «П’ять… шість…»

Магда ступає обережно, боїться вивернути ногу, йде мовчки, зосереджено, без вигуків захвату. Галя збирає дорогою чорниці з брусницями, що їх Луїза називає по-місцевому афинами та ґоґодзами. Чорні ягоди вже прив’ялилися, підсохли на сонці й вітрі, а червоні ще не достигли, світять де-не-де рожевим і зеленим. Галині коліна в плямах від розчавлених ягід. Луїза водить носом, наче лісовий звір. Десь багаття палять, каже. Ірина чіпляється поглядом за каміння і, проминаючи, не зводить з нього очей. Їй здається, що воно поволі рухається, змінює форму: щойно тут був гігантський ящір – і от уже йому виростають крила, він перекидається на дивного птаха. Ще кілька кроків – Ірина озирається і бачить позад себе птеродактиля…

У ледь помітному джерельці («Сім!») жебонить вода, хтось із тих кам’яних страхіть щойно жадібно хлептав її.

Від Вуханя, з найвищого місця на дорозі до гори Піп Іван, уже видно й саму гору, й обсерваторію «Білий слон». Але до них іще далеко.

– Втомилися?

Тиша у відповідь.

– Ідемо далі чи повертаємо?

– Ідемо! – лунає бадьорий вигук.

– Та що тут іти!.. – ще один.

– Ви йдіть, а я вас почекаю, – каже Магда. – Мені вже ноги не йдуть. Знаєте, скільки ми в дорозі?

– Тоді перерва, – погоджується Луїза. – Поїмо – і побачимо, що далі.

А далі що? Поїли та й пішли. Дорогою напилися з восьмої – ні, вже з дев’ятої головиці. Мусили вклонитися аж до землі, торкнутися трави чолом – інакше не виходило, бо зовсім крихітне джерельце трапилося. І сили до них повернулися.

Вітер дужчає, він тут господар. Трави лягають, наче морські хвилі, гойдаються поміж розсипами каміння, помережаного зеленими й сірими лишайниками, які складаються у строкаті, плямисті малюнки. Вітер дме у праве вухо. Дівки, де наші шапки та хустки? Діставаймо, поки не пізно. Постягали шнурки каптурів на підборіддях. Що ти кажеш? Не чую! Вітер сльози витискає, жене гігантські хмари. Їхні тіні пливуть по землі, по хребту та ущелинах, по травах, камінню, ковзають по верхівці «Білого слона», перестрибують через гору і зникають у проваллі.

На підступах до вершини наче легше стає, звідкись сили беруться. Ще трошки. Вже самі очі говорять: слів однаково не вчуєш. Нарешті вершина. Тут дмуть дванадцять вітрів. Тихо лише в капличці. У маленькому дерев’яному батискафі гуде, наче летиш у космосі під музику зоряних потоків.

В обсерваторії тихо. Надто в тому місці, де вона занурена в землю, втоплена в камінь. А там, де відкритий простір, зносить голову вітром, сліпить очі пообіднім сонцем. Навколо – верхівки гір. Куди не глянь – гори й гори, вітри й вітри.

Мовчки показують одна одній: «Бачиш? Бачиш, яка краса навколо?» Вітер на чорногірському хребті видуває, видмухує все дріб’язкове, неважливе, вторинне. Ірина віддалік, на вищому камені, ступає то ліворуч, то праворуч, вихитується. А тоді під здивовані погляди подруг починає щось дивне виробляти руками-ногами й сміється. Підстрибнула, руки розкинула. Танцює.

Витягає з вух навушники від мобілки, підкликає подруг ближче. Робить звук гучнішим… І повіви вітру несуть їм в обличчя голос Аделі, її «Rolling In Te Deep». Вітер крає звуки на клапті: він то підсилює їх, то стишує. Все відбувається наче не наяву. Насправді такого не буває.