Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 30

Живий дух від кептаря йде, огортає, наче бажані обійми. Затишно в ньому.

– Ой, – каже Ірина, – тільки не подумайте, що мені глузд за розум завернув… Знаєте що? Я щойно трембіту почула. Чотири ноти. Такі… – І вона передала голосом уривок висхідної мелодії, не розтуляючи вуст.

– Це попередження, – пахкаючи файкою, озвалася баба Ксеня.

Вона навіть не здивувалася.

– Яке попередження?

– Вівчарі трембітали колись із полонини на полонину, – підхопила Луїза. – Не так, як оце тепер, коли всі з мобілками. А раніше розмовляли трембітами, розуміли трембітарську мову. Те, що ти почула, означає «Увага! Будьте обачні!». Щось таке. Правду кажу, бабо?

– Вуйко ходить, овець дере…

– Ведмідь, – пояснює Луїза товаришкам. – Вуйко – то ведмідь. Кажу ж, це попередження: вважайте, мовляв. Небезпека близько. Як ти це почула?

Ірина лише плечима стенула.

– Гуцульська кров, – мовила бабця. – З гуцулів?

– Н-ні…

– Ая! Кажіть, кажіть. З гуцулів! Були у вашій родині гуцули… – запевнила бабця. – Не страшся, дитино, того, що почула. Це кептар винен. Якщо до речей прислухатися, вони промовляти беруться.

– Та я й не страшуся. Лише якось дивно.

Луїза до подруги:

– Це ніби хтось обізнаний показав тобі під ноги: «Будь обережна».

– Вважайте завтра, – каже баба. – Як ітимете на гору, перше зупиніться й прислухайтеся. Як потік шумить лагідно, вітер віє тихо, низом і ніде не гримить – то добрий знак. Тоді рушайте. – Баба сперлася на ціпок, підвелася. – І напийтеся з дев’яти головиць. Хто за день нап’ється з дев’яти головиць…

Дівчата перезирнулися.

– … тобто з джерел, – підказує подругам Луїза.

– …той цілий рік буде здоровий, – провадить баба, – і справи вестимуться, і ніхто йому лихого заподіяти не зможе.

Здавалося: годі відірватися, відчепитися від справ і знайти час на короткий відпочинок разом. А виявляється: було б бажання! Все можливо, всі дають собі раду без тебе – і вдома, і на роботі. Варто хоч іноді відкинути думку, що ти незамінна. Бодай на три дні забути про це.

… Ідуть угору від Дземброні, куди довіз їх «Шева» й залишився чекати при дорозі. І що вище вони сходять, то гарніша стає Дземброня… Кілька кроків ступиш – і вже інший пейзаж розгортається сувоєм за плечима, виграє всіма відтінками блакитного, зеленого і жовтого. А озирнешся за мить – і не видно вже Дземброні.

До кожного джерельця, що трапляється на шляху, підходять напитися, лічать: «Раз… два…» Проминули порожню кошару, вигорілу ватру; залишили позаду гору Смотрич; ступили в темний ліс, на вузьку стежку, вибиту впродовж багатьох століть, – скільки ніг тут ступало, скільки люду туди-сюди перейшло, аж камені затерлися до блиску…

«Три… чотири…» Студена вода, смачна й солодка, з потічків, з водограю на річці, з джерельця.

На хребті – гігантські кам’яні фігури. Птахи і звірі. Летіли й повзли, а тут на осонні зупинилися перепочити. Що їм кілька хвилин, то людям – сотні років. Ноги вгрузають у м’який мох, плутаються в чорному плетиві зміястих стовбурів жерепів… Вітер міцнішає.

– Туди! – показує Луїза. – На камінь Вухань!