Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 112

– …до п’ятого класу. – І відпив ковток. – А потім ми переїхали до Львова. Дуже довго не їздив до Бучача, якось не випадало нагоди. Важко пояснити, чого там не був. І от коли нарешті приїхав у місто свого дитинства, то не пізнав деяких закутків. Не те, щоб Бучач аж так змінився, скоріше змінився я сам. Аж так змінився, що й не годен пізнати свого міста.

Ірина згадала свої даремні пошуки в Надвірній. Вона розуміла його.

Згодом, коли прокручувала в пам’яті події тої довгої дивовижної днини, не могла згадати, що спонукало їх говорити відверто, нічого не приховуючи. Напевно, з того кавування в «опелі» все й почалося. Ніби хтось підсипав до кави чарівного порошку відвертості. Передавали одне одному нитку розмови, вона розмотувалася сама собою, як сіра стрічка дороги попереду.

Здається, вона йому сказала, що він справляє враження правдивої людини. Він усміхнувся:

– Правдивий – той, що каже правду? Тоді ні, бо часом я її тримаю при собі.

– Я помітила, – сказала вона. – Мені здалося: ви скоріше змовчите, як збрешете.

– Ну, це я з вами такий… і то сьогодні…

– Тоді – начувайтеся! – пообіцяла вона. – Скористаюся з нагоди, дозволю собі дещо спитати, якщо ви нині схильні до правди.

Приблизно так усе починалося.

– Що для вас місяць листопад? – Ірина й дівчата іноді бавилися у гру в асоціації.

Однак він мовчав, і вона випередила його зі своєю відповіддю:

– Для мене листопад – це хризантеми. Такі дрібні, руді. А для вас?

Не відразу озвався:

– Смерть дружини. Вона помирала в листопаді.

Ірині пальці смикнулися, ледве стрималася, щоб не торкнутися його плеча.

– Вибачте.

Заледве кивнув.

Розповів коротко, сухо і страшно. Невиліковна хвороба. Повільне згасання. Доглядав сам. Донька кілька разів приїздила – вона в Німеччині живе. Тривалий час не міг отямитися. Робота врятувала. І мама – їй уже за вісімдесят – потребує уваги й піклування…

Уздовж шосе потяглася зелена смуга озимини. Зграйка чорних птахів кружляла в повітрі. Навіть у салоні було чути їхнє «кру-кру». Вугільне перо з металевим блиском черкнуло по вітровому склі, зачепилося за двірник, затріпотіло на вітрі і щезло.

– А ви чому сама? Вибачте, якщо пхаю носа куди не треба.

– Чого ж? Відповім. Отож…

Можна вголос поміркувати, чого так сталося. Коли сходишся з чоловіком після кількох років життя нарізно, коли зважуєшся на другу спробу з тою самою людиною, треба бути готовою до того, що наражаєшся на небезпеку. Він буде інший, не той, з ким розійшлися свого часу. Та й він теж побачить тебе іншою. І тою, і не тою водночас… Коліщата зачепляться виступами одне за одне, зрушаться з місця, проте чи крутитимуться далі – невідомо. Чи запрацює відновлений механізм? Хтозна. Адже до всіх колишніх непритертостей додадуться нові надщербини й зайві виступи. Лише в русі днів побачиш, що до чого. А коли чесно, то тут одної відповіді немає. Можливі варіанти, як то кажуть. Можна кілька версій обґрунтувати – і всі будуть правдиві тільки певною мірою або кожна – помилковою, бо не матиме нічого спільного з реальністю. Минуле, як часто з’ясовується, так само невідоме, як і майбутнє.