Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 111
Галина Костянтинівна Вдовиченко
Довелося Куричам залишатися вдома. Не щодня такі покупці трапляються.
– Здається мені, – промовив Кумпа, ледве його «опель» вибрався на трасу й набрав швидкості, – що той Богдан інше яблуко хотів купити…
– Не знаю, – розгубилася Ірина, – він на це роздивлявся. А іншого йому ніхто й не продав би.
– І ще, здається, Магда з Ігорем задоволені, що вони залишилися, а ми поїхали.
Стенула плечима. А справді… Вони наче зраділи нагоді вирядити їх до Бучача вдвох. Тому й вибачалися без кінця. Теж мені, конспіратори. А Кумпа, бач, який спостережливий. Провела рукою по своїй коротесенькій стрижці. Волосся слухняно лягло під долонею й миттю виструнчилося. Податливість і опір водночас – те, що вона хотіла відчути.
Ян мовчки потицяв у кнопки, шукаючи музику. Каскад з кількох різнопланових тихих музичних уривків – і салон заповнили знайомі акорди. Не може бути!.. Акордеон. Ледь чутна музика, щемка й чуттєва. Тільки не треба додавати гучності. Ян наче почув мовчазне прохання.
За вікном, в акварельній, стриманій гамі, мерехтять придорожні пейзажі пізньої осені. Мінімум барв, мінімум звуків. «Якщо він не заговорить, поки лунає ця мелодія, то… – загадує Ірина. – То все буде добре». Що «все»? Геть усе.
Вона перша порушила тишу:
– Десь ви пропадали…
– Їздив у справах, – озвався він.
– Галя бачила вас у Луврі, вона теж у Парижі була.
Глибока зморшка ворухнулася на щоці, цього короткого сум’яття годі було не помітити.
– Брала інтерв’ю коло вікна в залі Пінзеля, – докинула Ірина, – а тоді глянула, а вас уже немає.
Лише стишені перебори акордеона їй у відповідь.
– Я був у Парижі, – погодився Ян.
І все. Більше нічого.
«Кожен має свої таємниці», – погодилася подумки Ірина.
– Що буде далі? – запитав він.
Вона на нього глянула, не зрозумівши.
– Що буде після Пінзеля? Яка колекція?
Тепер настала її черга розгубитися на якусь мить. Невже такі збіги можливі?
– «Французький акордеон». Така буде назва. Мені Галя аудіоальбом привезла. І ця мелодія, яка щойно звучала, там теж є. Це звуковий фон майбутньої колекції…
Він покивав мовчки. Їй здалося, що він не повірив. І нехай. А якби вона це щойно придумала, то що йому з того? Важко пояснити, звідки дізнаєшся, якою буде твоя наступна колекція. Іноді досить почути кілька акордів.
Обабіч траси миготіли рекламні щити, дороговкази, лінії електропередач…
– Я знову хочу кави, – сказала вона. – У паперовому горнятку. Такої, що на заправках продають.
– І я теж, – усміхнувся він.
– Ви вже бували в Бучачі? – запитала Ірина, коли він повернувся з кавою.
– Я там жив… – сказав. – Потримайте…
Обережно взяла горнятка, оповиті серветками, посунула коліна вбік – шкода світлих штанів, коли що. Даремна обережність: Ян, ледве опустився в своє крісло, забрав у неї обидві кави, прилаштував на виступі панелі перед собою. Накрив пластикову покришку паперовою серветкою, обережно зняв, випускаючи гарячу ароматну пару, і подав Ірині каву. Те саме вчинив і зі своєю. Ані краплі не бризнуло з-під покришки.