Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 105

– Назву вже знаєш? – запитала Луїза. – Як назвеш свій роман?

– «Маєвська-Кейтова-Пінзель-Беренсдорф».

– Серйозно?…

Галя засміялася.

– А «Маріанна-Єлизавета» як тобі?…

– Теж погано.

– От і я кажу: це якось не авжеж. Не знаю поки що.

– Назви «Дружина Пінзеля». Коротко і зрозуміло. Якби не він, хто б згадував тепер про ту Маріанну-Єлизавету…

– Вони всі мали подвійні імена. Навіть Микола Потоцький був Миколою-Василем. Саме на його гроші збудовано ці всі ратуші, костели – все-все, до чого прикладався Пінзель. Вибач.

Хлюпнула кавою – добре, що на тацю. Занадто емоційно почала говорити. Щойно заходить розмова про книжку, наче якась небезпечна бацила одержимості потрапляє в кров, збурює емоції, змінює вираз очей.

– Я й не подумала б, що ти писатимеш про його дружину…

– Мені цікаво розповісти ту саму історію, але від імені іншої людини. Десять років поруч із генієм. Що Маріанна відчувала? Про що думала? Чи розуміла його? Здається, вони не були щасливим подружжям. Їй подобається достаток, суспільне становище чоловіка, але вона не розуміє, чого він має весь час працювати, чого не може розважатися, чому уникає гостей. Йому б аби скоріше всі пішли геть – і він тоді мерщій до себе в робітню. Різати дерево та камінь – єдине його захоплення.

Галя підставила під джезву порожнє горня й кивнула, погоджуючись: так, хочу ще.

– Він часто дратує дружину, – не зупиняючись, повела далі. – Дратує своєю затятістю, зацикленістю на тих скульптурах. Вона їх іноді, страшно мовити, майже ненавидить, їхні руки, шиї, вигини пальців. Він проводить із ними більше часу, ніж з нею та сином, обминає рідних увагою, переносить свої почуття на дерево та камінь… Ось він просить її позувати йому: стій, каже, ще, не опускай рук, це буде Пророчиця… Маріанна завмерла в незручній позі, шия заклякла, рука тремтить, а він на неї тільки інколи – глип! – і пестить дерево то брутально, а то так ніжно, так вигадливо його торкається, як ніколи не торкався її. І воно під його руками воском вигинається, дихає, стогне, тече…

Луїза вміє слухати. Вона навіть питань майже не ставить, наче сидить на березі ріки й не зводить очей з бігучої води або біля вогнища стежить за язиками полум’я. Коли вона отак слухає, душа вивільняється, скидає намул… Вітер внутрішньої свободи відчиняє двері – одні, і другі, і треті. Розказуєш усе як є, усе найголовніше, що відбувається з тобою.

Бернард іще зовсім крихітний, заледве навчився ходити, а, бач, який сміливець! – упіймав жука-рогача, показує батькові: «Дивись, яку іграшку знайшов!» Малюк надуває щічки, дмухає на свою живу здобич, а батько замість забрати небезпечну знахідку, не зводить з малюка очей. «Як ти це робиш? – повторює він. – Ану ще раз!.. Як?…» Шурхотить сукня. Маріанна на порозі – ах! «Кинь цю гидоту з рук!» Вибухає скандал. «Він сміється, бач! Він, бач, сміється! Ангелик йому в голові, ангелик, що надуває щічки. А якби той жук малого вкусив?…»