Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 103

Вона ніколи б не подумала, що так побиватиметься за своїм Рудим. Сказати кому – не зрозуміють, бо це своє, глибинне, не для чужого розуму, не до обговорень. А ледве побачить якогось собаку, як той жваво навколо господаря стрибає, то горло миттю, мов кліщами, так стисне, що й ковтнути годі. Хоч минуло вже понад рік, відколи Рудого не стало.

– …за двадцять хвилин, згода?

– Ще раз, бо не почула.

– Під твоїми вікнами стоятиме таксі за двадцять хвилин. Їдь до мене. Ну-бо, збирайся.

Коли твоя робота полягає у щохвилинних рішеннях і формулюванні завдань, іноді так приємно забути про відповідальність, бодай на якийсь час, і пристати на чиюсь слушну пропозицію. Нехай той, кому ти довіряєш, вирішує замість тебе.

Зібралася за десять хвилин. Спускаючися, зателефонувала мамі:

– Я дуже тобі сьогодні потрібна? Та з тою капустою, ти ж хотіла шаткувати, солити на зиму… – І зраділа, почувши, що це не спішно: – Тоді завтра ввечері. Без мене не починайте.

Таксист назвався Луїзиним сусідом. Грошей не взяв. Замовник, мовляв, розрахується після зміни.

– І буде так, – усміхнувся, – як Луїза сказала, не сперечайтеся, я її знаю. Її квартира – над моїм помешканням. Он та мансарда.

Наче Галя не знала.

Однокімнатну крихітну квартирку в піддашші старого будинку Луїза купила багато років тому, коли розміняла батьківську квартиру. Її мати померла, а батько так і не озвався, давно й незворотньо загубившись після розлучення десь на просторах Далекого Сходу. В тій квартирі була прописана ще і його сестра, скандальна тітка Катерина, про яку Луїза намагалася не згадувати.

Востаннє вони бачилися в нотаріуса, коли оформлювали продаж іще спільного на той час житла.

З вулиці вікно Луїзиного помешкання видавалося великим ілюмінатором, складеним з двох половинок. Глянеш: чисто тобі віньєтка, облямована обабіч фігурною ліпниною з двох закручених стрічок, що закінчуються кокетливими бантиками. З вікна до них можна дотягтися рукою, Галя пробувала.

Луїза відчинила двері в м’яких хатніх штанах і бобці. Щасливий вираз на ранковій ненафарбованій мармизі, волосся в рудих косах, лежить кошичком на потилиці. І велика канапка в руці. Луїза, яка додержує суворої харчової дисципліни, не дозволяє собі розслабитися, яка каже, що білих продуктів вона не вживає, і запевняє, що їй не можна набирати ані кілограма, – саме ця безкомпромісна Луїза тягне тепер до рота вбивчу дозу шкідливих кілокалорій. Та ще й задоволено мружить очі. На кусні хліба, що ледве вміщується в її вузькій долоні, грубим шаром викладено щойно засмажену картоплю, золотисту й пахучу, а поверх неї – тоненькі скибочки квашених огірків, притрушених дрібною зеленою цибулею.

Галя проковтнула слину, відчувши голод. І не просто голод, а жагучу потребу з’їсти таку саму картопляну канапку. Призабуте дитяче бажання – коли хтось виходив у двір з канапкою і ти біг по таку саму додому – по кусень хліба, найчастіше зі сметаною. З такою густою сметаною, що не стікала, а лежала на скибці холодною смачною кучугурою.