Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 144

– Здорово ми вляпалися, – сказав він.

Таня підпалила запальничку, огляділася навколо, загасила, і він почув її холодний, наче прибитий кригою, голос:

– Не бійся, тут є вихід.

– Звідки ти знаєш?

– А як ти відмикаєш замки і лазиш, як вуж між щілинами, – спокійно відповіла вона на це і знову креснула запальничкою.

Таня побачила його усмішку, й нічого більше чомусь їй не хотілося. Вона нахилила голову і поцілувала його у щоку. До цього у Боба були лише одні бляді. А цей невинний поцілунок виявився для нього вершиною всього, що він знав про той світ, до якого не належав.

– Ходімо, – сказала Таня.

Нещасливий атентатник, пан Рафа, пан Хачос стояли на колінах, продуті падлючим вітром, і кожен думав, що йому прийшов кінець. Атентатник думав про теплий сніданок і гамір у таборі; пан Рафа – як на Покрову його возили до баби у село, а там ставили на стільчика – і він тягнув «Камаринську»; один пан Хачос цинічно підраховував, скільки пропаде у загашнику товару. До всіх приходила мисля. Не найкраща, що приходить перед смертю. Нарешті пророкотів голос слідчого:

– З кого першого розпочинати?

Несподівано знайшовся пан Хачос, подумавши, що зараз чи потім, але відправлятися до своїх братів по голці все одно доведеться, тому він сказав:

– Слухай, сраний альбінос…

Слідак огрів його по вуху, але пан Хачос вправно став на позицію.

– Виблядки, я вас перестріляю без останнього слова на сповідь. Шо, круті? Хе-хе, – заводився він.

Пан Хачос вирішив продовжувати:

– Слухай, я зараз посовітуюсь з пацанами. Я сам не проти, шоб здатися, зрозумів, тільки опусти шмалер.

Слідак задумався, відійшов на кілька кроків і спитав:

– Хто з вас, суки, ноги не мив?

Атентатник, пан Рафа, пан Хачос по черзі перезирнулися.

Всі зійшлися на циганському кілері.

– Це він, – сказав пан Рафа.

– Так, – підтвердив пан Хачос.

– Його я заганашу першого, – спокійно сказав слідак.

– Тоді ми тобі нічого не розповімо, – сказав пан Рафа.

– А я знаю, що ви брешете. Бо головний мозковий центр тероризму – це я, – заявив слідак.

Глуха тиша, перервана соплищами легень, круглий місяць на гудроні, теплий вітер і життя – ось що почули і побачили нещасні заручники шибонутого в голову слідака. Циган повільно обернув голову, витер тильною рукою заслинені губи і вимовив:

– Так ти наш, брат.

Слідак підстрибнув і зареготав, наче вампір на місяць:

– А ви думали! А ви думали! А ви думали! Здорово я вас розіграв… – Він просто котився зо сміху.

Барон Мітро колошматив по плечах водія, який гнав «тойоту» щодуху, кидаючи у виярки та вибалки. Корейці уперто наздоганяли. Барон Мітро охрип від крику в сотовий, а рука в нього заболіла від ударів по голові та інших органах водія. Але «тойота» швидше від того не рухалась. Уперті БМВ, наче хорти, йшли по сліду, сідали на хвоста. Частина охорони сиділа по різних відділках. У його таборі лишилися одні жінки, діти, старі та каліки. Барон Мітро викликав привидів, тобто людей, яких не існувало. Єдиним чоловіком був кілер. Нещасливий атентатник стояв на колінах під продувним теплим вітром, загрожуючи своєму здоров’ю не тільки нежитем, а й кулею із «стєчкіна». Машина хитро зробила коло навколо велетенської, білої вночі, купи смітників, підрізала дві «беемвушки» перед самим носом і вискочила знову в місто, майже у кількох метрах від японського ресторану, що спокійно горів тихими вогнями, блимав гірляндами. «Тойота» підскочила на трамвайних коліях, що хижо визвірилися десятками жовтих язичків, боком жбурнувши пару бомжів з картонками на скляну стійку магазину. І Мітро наказав зупинитися.