Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 141

– Алло.

– Я його втратив.

Мітро надпив саке. Облизав соковиті губи – губа об губу, – зламав паличку і прошипів:

– Ланцюги з ним?

– Не знаю. Він їх не носить.

– Дивні люди. Для чого красти, коли не носиш. Ти почекай.

– Ясно.

– І ти підстрель його, а не вбивай, – Мітро проковтнув саке.

– Добре.

Те, що побачила Таня, нагадувало її недавнє життя, коли вона годинами просиджувала біля домашнього кінотеатру. Тільки у перевернутому вигляді. Привабливість до чужого дарує гострі почуття, посередні, полишені змісту, але почуття. Тільки вона переступила поріг пивниці, як ясно зрозуміла, чого їй треба зараз. Теорія виникає миттєво, але практика шкутильгає з року в рік, до самої могили. Вона цього ще не знала. Але той, хто повинен був її навчити, зайшов одразу за нею, і якби вона була трохи дорослішою, то відчула б його спиною. А так вона стала за круглого, з засаленою цератою, але вільного, столика, діловито поставивши лікті, затягнуті в піджачок. Боб відразу піймав її боковим зором і вів до тих пір, доки не зупинився перед Альбіною Клеопатрівною, барменшею і хазяйкою цього гадючника. Він замовив спочатку одне пиво, потім глянув на Тетяну і замовив ще тарілку нарізаного сиру. Альбіна Клеопатрівна, огрядна подільська перекупка, щедро відпустила Бобу в борг, знаючи, що за ним не стане, та й просто вона його поважала. Але Бобу треба було поспішати назустріч своїй долі, принаймні так йому видавалося. До столика Тетяни посунув хлопець, у безрукавці, з рогом-ґулею зліва на черепі, з екзотично розвернутим афроамериканським носом, і звали його Лабус. Його голова, чудо природи, приязно усміхалася в промаслений простір щербатими зубами. Одна золота фікса горіла романтичним блиском, як у вурок кінця шістдесятих. Лабус носив звання дрібного вуличного сутенера, що їх у народі називають котами. Пан Рафа і пан Хачос ділили останнього хабчика, коли їх потягнули на допит. Такого з ними зроду не траплялось, і вони запротестували.

Пан Рафа потребував немало, а саме: англійське посольство. Два хлибкосилих мента врізали, як і належить, спочатку пану Хачосу, а решта гупаків дісталася пану Рафі. Сьорбаючи носами, вони сиділи перед розсердженим

і дратівливим слідчим з голомозим черепом і червоними очима альбіноса.

– Я натягну тєлєгу своєму доходязі, і тоді тебе, волчара, так одгупають, – пан Рафа напружено шукав слова, штовхан у сонячне сплетіння нічим цьому горю не допоміг.

– Ну, – сказав альбінос-слідчий, не змигнувши оком.

– Я зґвалтую твою доньку, світлофор сраний, да, прямо на твоїй могилі! – заверещав посаджений на стілець пан Хачос.

– Ну, давай. Я сам її приведу, – спокійно сказав слідчий і поклав перед собою пістолет.

– Да, – тявкнув пан Рафа.

– Да, – повторив пан Хачос.