Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 134

А перед цим циганський барон Мітро їхав і солодко усміхався в такий самий гірко-кисло-солодкий полудень, з жовтими крилами листя у синьому повітрі, з висячими будинками між багряними парками, мачтами і більмами антен, ситий і задоволений, проте гіркота чогось невиконаного чорним струпом засіла у нього в легенях, ніби його життю чогось не вистачає. Але темному циганському барону інтелектуальна порожнеча нічого не говорила. Проте хитрий барон, здоровенний, упевнений, усміхнений, із запаленими від креку і п’янок очима, улюбленець київського, вінницького, полтавського, житомирського, франківського казино, програв цієї ночі ні мало ні багато п’ятдесят тисяч. Це була остання крапка. Мітро програв п’ятдесят позавчора, двадцять позапозавчора і заборгував, урешті-решт, немалу суму, на яку можна купити дусту і вивести бліх і вошей усьому його племені. Синє «вольво» котило його сите і змучене тіло у соковитий, наче жінка, полудень, розвіюючи навколо чорні мухи баронових думок. І тут він побачив усміхнену фізіономію кривоносого Боба. Ми здогадалися, що через Боба у нього і були гіркі думки: наслухався про його походеньки. Йому донесла циганська пошта, що працювала на противагу нашій вдало і безперебійно. До нього дійшли чутки від київських бандюганів і задзвеніли дзвоники з міліцейських відділків, що добре тим бароном змащувалися. Але Боб перетворився на летючу тінь. За півроку вони нічого так і не дізналися. Проте, вкрай стомившись, вийшли на старого клоуна, який і виказав помешкання Боба, хоча перед цим, коли йому зламали носа, попередив Боба, заздалегідь знаючи чи відчуваючи, що на нього таки вийдуть. Так вони спіймали ту лінію метро, якою рухався Боб. Там вони його і згубили. І вже облишили, але чистий випадок потягнув до ресторану в елітний район барона Мітро. Ситий, повний випивки, як діжка, він сонно лупав очима на красивих дівчат, плямкав м’ясистими губами і гладив на грудях купу золотих цепуряг. А тут висунулася фізіономія Боба, потім сам Боб, одягнений у якийсь балахон. І барон Мітро задоволено і смачно засміявся. Боб навіть не встиг нічого подумати. Можемо припустити, що перед тим, як його почали рвати циганські бандити, перед тим, як втратити свідомість, подумав, що всі неприємності у світі через жінок. Але то буде неправдою. Боб був надто молодим. І він не був романтиком. Словом, його затягли до «вольво», де він прийшов до тями і люб’язно привітався з бароном. Той відповів також. Але на спуску, здається, з боку Кловської, їх закидали гранатами зі сльозоточивим газом і почали витягати за руки, патли й ноги убопівці. Вони гамселили їх кулаками і ногами, терли писками об землю. А потім начепили на всіх наручники. Боб вирішив, що з нього досить, і, пускаючи сльози і соплі, кинувся бігти навмання, по-блазенськи тримаючи руки над собою, пірнаючи щупаком між деревами, парканами, скачучи через автомобілі, візочки з дітьми. Він заскочив до під’їзду, маючи намір зняти наручники, як нелегка принесла якусь замшілу, як гербарій школярки, знайдений після суїциду у проститутки, і вона почала верещати, крити матом. І він знову побіг, вирячивши очі і тримаючи над головою руки. А за ним їхали і гналися убопівці упереміш з міліціонерами. Кулі почали взикати тоді, коли перед ним відкрилося паскудство Московського мосту. Тут він відчув пустоту, яка охопила його, пронесла шматком асфальту, і пустота та була ще гіршою від погоні, бо нічого йому не підказував утомлений мозок, а викидав адреналін, викидав цілими пучками, доки він не пролетів з перил, наче у воду, в густе осіннє повітря, і птахи летіли з ним поруч. Він навіть подумав: добре, хоч на голову не серуть. Потім наручники наче хтось розщепив, і все стало на свої місця, коли він поїхав над людьми, гаражами, смітниками, встигаючи тільки вирулювати, а вітер не замкнув його з іншим дротом. Так він летів супроти вітру, поблискуючи золотими циганськими ланцюгами. Хто його коронував, як і коли він поцупив ті цепури, нам невідомо.