Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 133
Олесь Ульяненко
– Ти хто такий? – запитав один, гугнявий, круглий, з пісним обличчям.
Але він сказав інше:
– Та дівчина жива.
– Ти ненормальний. У тебе шок, – сказав гугнявий.
– Ти сам на себе у дзеркало дивився? – запитав його Боб. – Тобі сказано, що вона жива, але ще з годину тут простовбичиш, то їй кінець.
Другий, напевне, розумніший чи практичніший, підійшов і помацав пульс, торкнув руку, полапав, можливо, не без задоволення, тіло Тетяни. Потім повернув голову і сказав:
– Блядь, Діксоне, дзвони у реанімацію. Швидше.
Той, кого називали Діксоном, незворушно дивився на Боба, котрий цікавив його більше.
– Якого фіга?
– Блядь, я ж тобі казав, що цю бабу бачив у крутому журналі. Ти хочеш неприємностей…
Але Діксон не зрушив з місця, і тільки коли всі трохи оговталися, то побачили калюжу в нього під ногами.
– А мать твою! – вилаявся його колега, витягнув мобілу і почав набирати номер. Там довго не відповідали.
Будучи диким від природи, не задавлений телебаченням і кіно, Боб мав простодушний характер, зовсім не романтичного складу, просто він не міг мріяти і пройматися чимось більшим, аніж його існування. Тому заходився відразу шукати свій одяг, забувши про живу дівчину з простреленою головою. Але чомусь зупинився на голос одного з лікарів, який вимовив нарешті її ім’я:
– Це донька Митрофана Рудківського.
Діксон повільно повернув голову, наче його примушували це робити силоміць, а тіло лишалося нерухомим, як стовп.
– Що ти сказав? – пролепетала голова, а тіло нарешті, починаючи з руки, затим з другої, з ніг і далі, почало рухатися.
– Очухайся, недоноску! – заверещав його колега, надуваючи бичачі вени на шиї.
– Я очухався, – повторили одні губи, і він заплакав. – А він же був мертвим.
– Ти скоро будеш покійником, – вимовив спокійно Боб. – Навіть я знаю, хто такий Рудківський.
Зважаючи на такі обставини, він набирався тієї впевненості, що ми називаємо великим досвідом. Досвід приносить цинічну обережність і холодну винахідливість. Але щось інше перед порогом, який йому довелося переступити, протяглося кошлатим променем, що зв’язував його з минулим і теперішнім. А тому з віслючою радістю він вирішив, що це була Танька. Танька – так засвітилося в голові. Але не розганяйтеся: це «Танька» аж ніяк не було любов’ю чи провіщенням такої. І Боб це напевно знав. Свіжий здоровий дебілізм рятував його від крутих поворотів, хоча, як ми помітили, життя у нього було суцільним віражем. Тож Боб прихопив одяг і вшився з трупарні так тихо, що заклопотані прозектори навіть незчулися. Вибігаючи у вологу осінь, зіпрілий від життя, він радісно відзначив, як гудуть сигнали реанімаційної «швидкої». Їх під’їхало дві. Боб сказав: «Угу» і хотів налягти на свої дві, як його підхопило щось під руки, вдарило під дих, і він вирубився без явної насолоди.