Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 104
Олесь Ульяненко
Ми перед світанком. Туман сизим димом викручується вихором на автостраді. Сонце, пекуче сонце скоро висушить усе, і довгі далекобійні машини почнуть свою дорогу, тягнучи в собі личинки людських сподівань. Едік майже зелений. Готовий відправитися у Валгалу дивитися на своїх предків або збирати квіточки в раю. У нього перелом лобної кістки, зламана ключиця. А на губах з’являється рожева піна. І ломка. Переломи його рятують на якийсь час, бо біль виштовхує інший. Я вколюю йому морфін з димедролом. Потім ще. Альма сидить за спиною у мене. Дихає, її дихання уривчасте.
– Треба лікаря, інакше йому буде кінець, – говорю я. В гаражі тепло, тепліше і комфортніше, аніж у мене.
– Треба шукати Кольта, – говорить Альма.
– Діма тільки допоможе йому від’їхати назавжди! Ідіотка. Чому ти раніше не звернулася до лікарів?
– Він приходив до дока Зелінського.
– Ти бачила?
– Ні, він сам сказав. А ти, – ми перейшли на ти, – ти знаєш, що потрібно Зелінському?
– Видно, Едік того хотів.
– Ага, а проклятий док не пустив.
– Тоді хто ж його…
– Малолітні, обнюхаються клею, шастають туди-сюди. І нарвався.
Тут глюконавти, малолітні нюхачі клею, не обертаються. Золотушні виблядки цієї матінки землі не можуть жити серед багатомільйонних дач. За пагорбами лунала музика. Магнітофон гудів із самої ночі. У тумані жовта фанера вікна дока Зелінського. Я нагнувся. Едік почав важко дихати.
– Давно це у нього?
– Та з учора. Я ж говорила, який ти недоумкуватий, док.
– Я запитую: давно отой висип у нього на грудях?
Альма підтягнула спідницю до колін, присіла і роздивилась висип на грудях.
– Ні фіга собі. Що це? – вона простягнула пальчик. Відсмикнула. – Наркотики?
– Сумніваюся, – буркнув я. – Це, швидше, третій сифіліс.
Я закурив. Сів спиною.
– Його треба лікувати. Ось що треба, – сказав.
– Тобі що, його шкода?
– Як і всіх на світі. Лише мертвих, – видав я. – Його треба лікувати і від того, і від іншого. Я його не знаю, але знає Діма Кольт.
– У Діми проблеми. Великі проблеми…
У неї погляд такий, наче вона побачила перед собою красиву картину за склом. Альма. Альма реальна і не галюцинація. Просто. Ясно. Нам подобалася з Кольтом Альма, реальна, як і доріжки на венах. Я дав їй кілька таблеток ноксирону. Зараз його не випускають. Із старих запасів. Такі ліки не мають терміну придатності. Як смерть.
– Може, він полежить у мене на віллі, я все оплачу? Знайдіть венеролога. Хорошого венеролога, – очі у неї жовтого чаю.
– Ваші інтелектуальні здібності підвищуються від чергової дози, – видав я.
– Ага.
Ми сиділи перед масивним «хаммером» спиною до спини, і кожен думав майже про одне і те ж: як спекатися Едіка.
– У нього батьки впливові, – почав я і довго тримав паузу. – Але навряд чи вони стануть ним займатися.
– Чому?
– А тому, моя золота, що ми вічність задумали прожити на цій землі. Тому, що вони порядні й багаті. Тому ми намагаємося бути однаковими, подібними. Реальним буде тільки передсмертний крик, якщо туди, окрім ангела смерті, ще не залетить півкіла блювотини. Ти сьогодні взагалі вільна?