Читать «Бісова душа, або Заклятий скарб» онлайн - страница 12

Він подивився на виднокрай, зараз напрочуд близький: кілька кроків — і ти вже по той бік… Здалося, що звідти, з-за краю, лине мукання корів, гавкіт собак, галас півня, який зранку зірвав собі горло… Там — дім.

«І матір…»

Він три чверті життя не бачив матері — як пішов з дому, так і… Спершу соромно було, потім якось загоїлось, завіялося. Та й вона напевно вже…

Вірив, що неодмінно зустрінеться з нею за небокраєм. Певно, настав час.

І тут йому дали добрячого стусана, аж у вухах задзвеніло!

— Ти куди зібрався?! Ану стій!

Андрій обернувся, ще не знаючи, що відповість (та й, власне, кому доведеться відповідати). За спиною в Ярчука стояв невисокий чоловік у драному плащі з каптуром. Плащ чомусь першої миті нагадав Андрієві зламані крила; тут, на Рівнині, він готовий був до зустрічі з будь-ким, не лише з крилатою людиною.

Утім, із крильми чи без, рухався цей дідько напрочуд швидко. Один стукіт серця тому (ну і що, що воно тут не б’ється?!) незнайомець стояв позаду Ярчука, а тепер уже подолав відстань між собою й Гнатом, і смачно, навіть, здається, із задоволенням, лупцював Голого по щоках. Ну просто розгнівана дівчина-рибчина, котру милий-любий кидає напризволяще!

Сміх та й годі!

І Андрій, не втримавшись, розреготався, хапаючись однією рукою за живіт, а пальцем іншої вказуючи на Гната з незнайомцем! От же ж кумедія!

Ті, як за наказом, припинили й вирячилися на нього.

А потім незнайомець у плащі-крилах смикнув плечем і сказав:

— Досить, погуляли, хлопці. Тепер повертаймося.

І дав Гнатові штовхана під зад. Гнат зник.

Незнайомець наблизився до Андрія.

«Я сам», — хотів сказати Андрій, але не встиг. Відчув на сідниці удар важкенького чобота й розпластався на підлозі, встеленій ковдрами.

— Ніколи не чув, аби лікували ляпасами та підсрачниками, — зізнався він незнайомцеві приблизно годину по тому, коли, трохи оговтавшись, сьорбав з глечика гаряче молоко.

— А я й не лікував вас, — без натяку на усмішку відповів чоловік у плащі. — Я ваші душі назад заганяв. Тут по-іншому — ніяк.

* * *

Ніхто в селі не знав, звідки він узявся і куди прямує. Ярчук потім навмисне розпитав усіх, не полінувався зазирнути до кожної хати. Тільки руками розводили та поспішали перевести розмову на інше. Дійсно, яка тобі, козаче, різниця, хто він, твій рятівник? Рогів, хвоста, ратиць не помітив? От і добре. Не душу ж, зрештою, ти йому заклав. Чого ж турбуєшся?

Ярчук, погоджуючись, кивав («Ясна річ, не душу! Таке скажете, панове!..») і йшов далі, до наступної хати. А в пам’яті проступало, як проступає з-під березневого снігу ще взимку захований душогубами мрець: ніч, хата, прощальна розмова з незнайомцем. Чомусь він одразу ж, як «душі назад загнав», зібрався йти далі. «Як мені тобі віддячити?» — запитав тоді Андрій. Незнайомець лише смикнув плечем: «Потім якось розрахуємось». «Коли буде потрібно… слово даю — зроблю!»

Він пішов у ніч — казав, дуже поспішає. І прийшов, як з’ясувалося після розпитувань, також уночі — постукав у хату Богдана Гребенника, попросився переночувати. Вдень допоміг по господарству й уже збирався далі вирушати, коли дізнався якимось чином про пораненого Гната в сусідній хаті.