Читать «Бісова душа, або Заклятий скарб» онлайн - страница 14

Степан Корж, Андріїв сусід, лежав поруч, у ліжку — мертвий; втупився скрижанілим поглядом у стелю. Певно, помер ще до приходу людини зі скринькою, тому й не чути було, поки розмовляли, його кашлю.

Ярчук закрив Степанові очі й перехрестився. Потім повернувся в свою кімнату — залишив на ліжку записку, приладнав за спиною скриньку, а на поясі — шаблю, закинув на плече дорожню торбу й ступив до шпитального коридора.

* * *

Кінь і справді чекав біля колодязя. Дощ — теж.

«— Не турбуйся. На той час, коли ти прийдеш, дощ уже почнеться. Він буде короткочасним. А потім…»

Збіг обставин, сказав собі Андрій. Чи просто людина в плащі добре вміє передбачати наближення негоди. Он був у них один козак, Кирило Гусак, йому ляхи ногу прострелили, — відтоді, як на дощ збиралося, він за годину-другу знав: рана нити починала. Певно, з людиною в плащі щось схоже відбувається.

Подумав і вилаяв себе: кого обманюєш, старий дурню?!

Та і яка, Боже мій, різниця, звідки володар скриньки знав, що почнеться дощ? Знав собі й знав. Нехай начепить це знання на держак замість бунчука й мандрує з ним шляхами. Ярчукові що до того?

Більше його турбував кінь, якого цей дощепередбачувач призначив Андрієві для подорожі. Ще здалеку йому здалося, що той схожий на Орлика, але Андрій не повірив, звичайно ж. Орлика мусив забрати з собою Гнат, вони так домовилися. І Голий нізащо не продав би і не віддав будь-кому коня свого рятівника.

От тільки володар скриньки — не будь-хто, здогадався Андрій. І Гнат уже зустрічався з ним, із цим чоловіком у плащі.

Словом, коли Ярчук підійшов ближче й побачив, що перед ним дійсно Орлик, він майже не здивувався. Хіба що насторожило: кінь, засідланий, загнузданий, із двома пістолями в сідельних чохлах, із рушницею, до сідла ж притороченою, сумирно чекав біля колодязя — і ніхто не полестився на Орлика, і сам він залишався весь цей час на місці. Раніше нікого, крім господаря, він не слухався, кінь норовливий, зухвалий. Чи, може, володар скриньки щойно привів його сюди й тепер переховується десь у кущах, чекає, поки Андрій?…

«— Дощ незабаром скінчиться. Тоді сідай на коня і рушай у напрямку райдуги.

Не дивуйся. Це особливий дощ і особлива райдуга. Сліпий дощ буває не лише при сонці, але й при повному місяці. І райдуга — не лише вдень, але й уночі. Темна райдуга. Тобі — на той її бік».

Раптом Андрія охопило давно забуте щемливе відчуття захоплення — іскристого, некерованого. Він наче помолодшав, омитий цим сліпим місячним дощиком. Він знову стояв на перепутті, всі шляхи були відкриті, поряд переступав з ноги на ногу Орлик, висіла на поясі вірна шабля — чого ще треба козакові?! Небезпек? От їх уже точно найближчими днями матиме вдосталь!

Він подивився у небеса — дощ уже вщухав. І — дійсно! — там кішкою мокрою, скаженою вигинала хребет темна райдуга. Один її кінець щезав десь за верхівками густого лісу, другий неподалік від колодязя впирався у лисий пагорб, що стирчав тут, наче останній зуб у роті стариганя.

«— Поспішай, райдуга довго не протримається! Як побачиш, жени щодуху до місця, де вона входить у землю».