Читать «Бісова душа, або Заклятий скарб» онлайн - страница 11

Шлях тягнувся за небосхил. На шляху стояли двоє: Андрій і Гнат. Гнат — далеко попереду, майже біля самісінького небокраю. Андрій пішов навздогін, відчуваючи, що рухатися з кожним кроком стає дедалі важче. Наче хтось, хто сидів у ньому, пручався.

Або ж намагався видертися назовні.

Та все ж незабаром Ярчук наблизився до Гната настільки, що міг бачити: той не просто чекає на нього — Гнат бореться із чимось, що вже проступає крізь туманні контури його тіла.

І це щось явно перемагає.

«Кістлява», — збагнув Андрій.

Як і Рівнину передсмертя, саму смерть Ярчук уявляв по-своєму, розуміючи, що насправді вона зовсім не така: і виглядає інакше, і здібності в неї інші. Однак за його уявленнями смерть (чи, як він її називав, Кістлява) жила в кожній людині, міцно з’єднана з душею свого власника і майбутнього раба. Тож виходило, що кожна людина носить у собі власну смерть — і коли настає час, Кістлява просто відокремлюється від душі. І йде. А душа, не прив’язана більше до тіла, також іде — цим ось шляхом, за небокрай.

Ярчук неодноразово бував тут, бачив, і як відділяється від людини її смерть, і як душа, не обтяжена плоттю, вирушає за небосхил. Лише за небокраєм не бував жодного разу — і ніколи не вдавалося Андрієві, якщо вже Кістлява покидала тіло, загнати її назад.

І ще він знав, що довго тут залишатися не можна. Рівнина передсмертя тільки на перший погляд здавалася незаселеною.

Гнат застогнав і похитнувся. Андрій хотів крикнути йому, аби тримався, аби почекав, поки він прийде на допомогу… — не зміг. Те, що сиділо в ньому самому, немовби прокинулося від сусідства з чужою смертю й тепер забилося пташкою, що потрапила в сильце.

Здійснюючи над собою неймовірне зусилля, Ярчук підняв руки й притис до грудей, туди, де в людини серце. Тут, на Рівнині передсмертя, він не відчув під пальцями нічого — та це й не дивно, адже його серце зараз не билося. Ті, хто потрапляє сюди, вже не потребують такої дрібниці.

Кістлява Ярчука рвалася назовні, Гнатова — наполовину вибралася. Тепер із тіла Голого на рівні пояса стирчав другий тулуб. Він складався з людських кісток, причому розташованих досить недбало, тож голова чомусь виявилася вдавленою у плечі, а одна рука — коротша за іншу. Але навіть такий, тулуб жваво ворушився, вибираючись із Гнатового тіла. Чомусь ця картина нагадала Андрієві бачене ним колись у дитинстві: метелик «павине око» розірвав оболонку кокона й виповз, розправляючи крила.

«Ще трохи, і я, як той метелик…»

Він глянув униз — і побачив біля черева дві кістляві руки, що немовби махали йому: «Привіт, господарю».

— А щоб вас, сучі діти!

Ярчук спробував схопити руки власної Смерті, та де там — пальці проходили наскрізь!

Він з гіркотою подумав, що все це до біса схоже на сни. Сни снилися йому нечасто, але завжди, коли напередодні він кого-небудь «витягував». І завжди — одні й ті самі: чорний сніг, фіолетові зірки, шлях. І він, розпадаючись на сотні уламків, намагається зібрати себе, та лише ще більше…

«Добре, що це не сон. Виходить, час настав. Тож більше не снитимуться ці дурнуваті сни».